SCRIPTURE STUDIES

VOLUME THREE - THY KINGDOM COME

Chapter 2 – “THE TIME OF THE END,” OR 

“DAY OF HIS PREPARATION”—DANIEL XI

“ЧАС КІНЦЯ”, АБО “ДЕНЬ ЙОГО ПРИГОТУВАННЯ”
ДАНИЇЛА 11

 РОЗДІЛ ІI

Час Кінця – Його початок у 1799 р. н.е. – Його закінчення у 1914 р. н.е. – Що повинно бути приготовлене і з якою метою – Історія світу, пророчо простежена в її правителях – Від 405 р. до н.е. до цього Дня Приготування – Початок Часу Кінця точно позначений, хоч без назв чи дат

“ЧАС Кінця”, період у сто п'ятнадцять (115) років від 1799 р. н.е. до 1914 р. н.е.(1), особливо позначений у Святому Письмі. Цьому періоду ще дано іншу назву – “День Його Приготування”, бо загальне зростання знання, яке породжує різноманітні відкриття, винаходи і т.п., прокладає шлях майбутньому Тисячоліттю благодіяння, приготовляючи механічні пристрої, що зекономлять працю і забезпечать весь світ часом та зручностями, які при Христовому царюванні праведності стануть благословенням для всіх і допомогою в наповненні землі знанням Господа. Цей день є днем, або періодом, приготування ще в іншому значенні. Адже завдяки росту знання серед мас (що дозволяє всім відчути смак свободи та насолоди ще перед тим, як буде встановлене Христове правління для справедливого регулювання світом) ці благословення поступово стануть засобами владного класу і спричинять повстання мас та повалення корпоративних трестів і т.п., разом з якими рухнуть і нинішні земні правління – цивільні та церковні. Тому сьогоднішній час є [24] днем приготування (через таке повалення) до встановлення універсального панування Божого Царства, про яке так довго молились.

---------------
(1)Дивись “Передмову автора” (1916), ст. і.
----------------

Останні сорок років(2) Часу Кінця названі “Кінцем”, або “Жнивом”, Євангельського віку: “жнива – кінець віку” (Мт. 13: 39). На провіщений загальний характер і події цього періоду ми невдовзі звернемо особливу увагу, залишаючи розгляд особливих прикмет жнива для наступного розділу.

----------------
(2)Дивись “Передмову автора” (1916), ст. і
----------------

Хоч наші відомості, які вказують на дату цього періоду, взяті з пророцтва Даниїла, ми знаємо, що сам він з цього нічого не розумів, як признався: “А я це слухав і не розумів” (Дан. 12: 8). У відповідь на його наполегливі запитання йому було сказано, що ці слова закриті й запечатані аж до Часу Кінця. З цього виникає, що ніхто не міг зрозуміти це пророцтво до 1799 року. Перш ніж залишити дану тему, ми покажемо, що, за словами пророцтва, його не можна було почати розуміти до 1829 року, і воно не могло досягти виразного розгорнення до 1875 року.

11 розділ пророцтва Даниїла присвячений видатним подіям, які ведуть до цього періоду, до Часу Кінця, тоді як 12 розділ веде далі – з того часу і до Кінця, тобто Жнива. Дослідники пророцтва звернуть увагу на особливий спосіб, за допомогою якого вказана дата початку Часу Кінця і який є знаменним як своєю точністю встановлення дати, так і затаюванням її до часу, призначеного для її зрозуміння. Після того, як згаданий пункт часу був особливим чином позначений в 11 розділі – без імені або дати, – 12 розділ пропонує три періоди часу: 1260, 1290, 1335 пророчих днів, які підтверджують і підтримують лекцію з 11 розділу, тобто що початок Часу Кінця був у 1799 році.

І хоч 11 розділ стосується деяких [25] найвидатніших осіб та подій історії (як ми побачимо), все ж його свідоцтво залишається запечатаним для дуже багатьох дослідників пророцтв, бо центральний пункт пророцтва, від якого багато залежить, на перший погляд вже мав своє виконання. Цей спосіб утаювання, чи приховування, пророцтва аж до відповідного часу для його відкриття зовсім не є чимось незвичним. В минулому деякі дослідники пророцтва були настільки впевнені, що цей найважливіший пункт вже виконався, що в англійській Біблії, загальний переклад, є така відсилка: “Виконалось між 171 і 168 роками до н.е.”. Уривок (Дан. 11: 31) говорить: “І повстануть його війська та зневажать святиню, твердиню, і спинять сталу [буквально постійну] жертву, і поставлять [встановлять] гидоту спустошення [спустошуючу мерзоту]”.

Твердження полягає в тому, що це пророцтво виконалось за часів Антиоха Єпіфана, сирійського царя, коли він силою увійшов в Єрусалим і припинив жертвоприношення Богу в Святині, поставивши там ідола Юпітера Олімпійського.

Це уявне виконання пророцтва достатнє, щоб вдоволити хіба що рядового дослідника, який задовольняється вірою в те, що йому кажуть, і що приводить до втрати інтересу до пророцтва, яке вже виконалось в далекому минулому і тепер не викликає в нього жодної цікавості. Та пильний дослідник зауважить провіщення (вірш 14), що грабіжники народу Даниїла справді намагатимуться виконати видіння (або виглядатиме, що його виконують), та їм не вдасться; що Час Кінця був усталеним часом (вірш 35); і що до цього часу не можна було одержати повного й вірного пояснення. Тому такі особи не будуть сподіватись правильного пояснення з минулого. Пильний дослідник також не пропустить факту, що наш Господь звернув увагу саме на це пророцтво двісті років після його уявного виповнення і сказав, щоб ми сподівалися його виконання в майбутньому: “Коли ви побачите [в майбутньому] ту “гидоту спустошення”, що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому” [26] (Мт. 24: 3, 15). Наш Господь навіть застеріг, щоб ми були обережні і не помилялись відносно дійсної гидоти, говорячи: “Хто читає, нехай розуміє”.

Ми віримо, що представлені в попередньому томі докази зробили ясним факт, що спустошуючою гидотою є велика папська система, яка протягом століть грабувала світ і Церкву в ім’я Христового Царства. Дійсно, вона вже віддавна знаходиться “на місці святому” – в Храмі Бога, християнській Церкві. Дяка Богу за привілей більш виразно бачити її огидні прикмети, щоб ми могли уникнути всіх її помилок. Дяка Богу, що дні її пораховані, і невдовзі очищена святиня (Дан. 8: 14) буде повищена і наповнена славою Бога.

Зробивши такий вступ, ми продовжимо розгляд 11 розділу Даниїла в поступовому порядку.

Вірш 2 починається з Медо-Перської імперії, четвертим і останнім царем якої був Дарій ІІІ Кодоманус.
Могутній цар з вірша 3 це – Олександр Великий, цар Греції, про якого нам буде цікаво дізнатись, прочитавши наступний уривок з праці історика Вілларда. Він розповідає:

“Олександр Великий, вторгшись в Юдею, відправив у Єрусалим розпорядження забезпечити його армію провізією та військами. Яддус, тодішній первосвященик, відповів, що він присягнув на вірність царю Персії і, поки він живий, не може його зрадити. Олександр, як тільки закінчилась облога Тира, вирушив на Єрусалим, щоб помститись за відмову. Дізнавшись про його намір і не маючи жодної змоги йому протистояти, первосвященик в розпачі заволав до небес про захист. Одержавши настанови в нічному видінні, він відчинив брами міста і встелив дорогу квітами. Зодягнувши чудові шати левитського священства, він, у супроводі всіх священиків, одягнених в біле, вийшов назустріч завойовнику. Олександр, зустрівши його, поклонився й віддав пошану. На запитання своїх здивованих друзів, чому він, кому поклоняються інші, [27] повинен поклонятись первосвященику, Олександр відповів: “Я не йому поклоняюсь, але Богу, Якому він служить. Я впізнав його, як тільки побачив його одяг. Це саме той, кого я бачив у видінні в Македонії, коли я роздумував про підкорення Персії. Він тоді запевнив мене, що його Бог піде переді мною і дасть мені успіх”. Тоді Олександр обняв священиків і, йдучи з ними, ввійшов у Єрусалим, де найбільш урочистим чином приніс жертви у храмі. Тоді первосвященик показав йому пророцтво Даниїла і пояснив, що згідно з провіщенням влада Персії має бути повалена саме ним”.

Хоч Олександр завоював світ за короткий період тринадцяти років, царство після його смерті не продовжувалось по його родинній лінії як одна країна, а було поділене його чотирма полководцями і взагалі розпалося на частини, як сказано у 4 вірші.

Зауважте відповідність цього пророцтва з тим, що сказано в Дан. 8: 3-9, 20-25. Тут показано, як з однієї з частин імперії Олександра (порівняй вірші 8, 9 і 21) вийде “малий ріг” (або влада), який стане надзвичайно великим. Це явно відноситься до Риму, який піднімався до впливового становища на руїнах Греції. Зі становища скромного підвладного, представники якого поквапились визнати зверхність Греції і стати частиною імперії в ногах Олександра Великого, Рим поступово виріс до панівного становища.

Розказана декількома словами історія в Дан. 8: 9, 10 більш детально згадана в розділі 11: 5-19. У цьому детальному описі про Єгипет говориться як про Царя з Півдня, тоді як греки, а пізніше римляни – їхні наступники у владі, або новий ріг з Греції, – названі Царем з Півночі. Між ними переплетена – зв’язана то з одним царством, то з другим – історія Божого народу, народу Даниїла, в остаточне благословення якого – як було обіцяно Богом – вірив Даниїл. Було би втомливим і без потреби стежити всю цю історію з її численними подробицями конфліктів [28] між полководцями Олександра та їхніми наступниками аж до 17 вірша, який говорить про Клеопатру, царицю Єгипту. І оскільки до цього часу всі з цим згідні, то немає потреби повертатись в минуле.

Ті, хто стверджує, що вірш 31 відноситься до Антіоха Єпіфана, продовжують у 18 вірші (і далі до кінця розділу) застосовувати це пророцтво до дрібних чвар та боротьби між Селевком, Філопатором, Антіохом Єпіфаном і Птоломеєм Філометором, – як, очевидно, звикли його застосовувати юдеї. Продовжуючи триматись такого пояснення аж до 12 розділу, юдеї мали сильні підстави сподіватись скорого визволення Месією. І дійсно, читаємо, що в час, коли народився наш Господь, “усі люди чекали” Його і визволення через Нього від римського ярма. Але від 18 вірша й далі ми, котрі бачимо справжню “гидоту”, розходимося з ними в поглядах, розуміючи, що пророцтво лише згадує відомі особистості до папства, щоб тоді, згадавши папство й ототожнивши його, піти далі аж до кінця його влади переслідувань і визначити цю дату завдяки детальній розповіді про одну з найпомітніших особистостей історії – Наполеона Бонапарта.

Але хтось може запитати, чому змінюється особливий метод, який використовувався в попередніх віршах, і мова йде лише про найважливіші подробиці історії? Відповідаємо, що це – частина Божого методу, який полягає в тому, щоб запечатати і закрити пророцтво. Крім того, все в пророцтві було влаштовано так, щоб Ізраїль не спіткнувся в першому приході. Коли б деталі та подробиці двадцяти століть були викладені так, як пророцтво, що міститься у 3-17 віршах цього розділу, то це тривало б задовго, було б нудним й поза межами розуміння. Також це дало б юдеям та ранній християнській Церкві уяву про довжину часу до приходу Божого Царства, що не входило в Божі наміри.

Продовжуючи, ми розуміємо, що вірші 17-19 мають відношення до часів та подій, в яких фігурують Марк Антоній та [29] Клеопатра – до того часу, коли Антоній втратив владу і Єгипет (“Південний Цар”) був поглинутий Римською імперією. 20 вірш ми застосовуємо до Августа Цезаря, відомого своїми регулярними зборами великих податків зі всіх народів, платників данини, чиї примусові збори податків в Юдеї та всьому тодішньому цивілізованому світі згадані в Святому Письмі і пов’язані з народженням нашого Господа (Лк. 2: 1). Вираз: “Вийшов наказ царя Августа переписати всю землю” достовірно відповідає опису: “Замість нього встане хтось, що пошле побірника податків пройти по царстві слави” (Кул.). Остання частина цього опису також точно співпадає, оскільки період царювання Августа Цезаря відомий в історії як найбільш славна епоха великої Римської імперії і названий “золотим віком Риму”.

Інший переклад 20 вірша звучить так: “На його місце встане хтось інший, хто пошле побірця податків по найкращій країні в царстві” (Хом.) Це, здається, особливо стосується Палестини і докладно відповідає запису в Луки. Обидва застосування правильні. То був час розквіту Римської імперії, і збирачі податків мали пройти всю землю Палестини – славну землю царства. Більш того, варто відмітити, що Август Цезар був першим правителем, який запровадив систематизоване оподаткування у світі.

Про цього відомого правителя читаємо: “За кілька днів він загине, але не від гніву й не від бою”. Про Августа Цезаря записано, що він помер спокійною смертю, тоді як його попередник та семеро наступників імператорської влади повмирали насильницькою смертю. Його смерть наступила через пару літ після того, як він досяг зеніту своєї слави і сказав “побірникові податків пройти по царстві слави”.

Вірш 21 вдало описує Тиберія Цезаря, наступника Августа: “І встане на місце його жалюгідний, [30] якому не віддадуть царської почесті, але він прийде зненацька й підступами захопить царство” (Хом.). Зауважмо, як історичний запис про Тиберія погоджується зі словами пророка, наведеними вище.

Говорить історик Уайт: “Тиберію було п’ятдесят шість років, коли він зійшов на трон, відкрито виражаючи велику нехіть брати на себе його (трону) важливі турботи... А коли всі перешкоди були усунені, тиран дав волю своїм жорстоким і порочним пристрастям”.

Говорить історик Віллард: “Спочатку він удавав і, здавалося, управляв з поміркованістю. Але маска скоро впала... Сенат, якому він передав усі політичні права народу, прийшов до занепаду і улесливо схвалював його дії, приносячи фіміам безперервних лестощів людині, яка наповнила їхні вулиці кров’ю. Власне в Юдеї під час правління цієї найбільш зіпсутої людини був розп’ятий наш Господь Ісус Христос”.

Ці приклади абсолютно відповідають пророчому опису і далі підтверджуються наступним 22 віршем: “А військо [всі противники], що було схоже на повінь, буде затоплене і понищене ним, навіть сам вождь заповіту” (Гижа). Цей останній вираз, здається, безпомилково відноситься до нашого Господа Ісуса, Котрий, як вище згадувалося істориком, був розп’ятий під час правління Тиберія його представником Пилатом, римським управителем Юдеї, та римськими воїнами.

“А від часу поєднання з ним [коли сенат визнає його як імператора], він робитиме оману, і підійметься, і зміцниться малим народом [Тиберій створив Гвардію Преторії, яка спочатку нараховувала 10 000 воїнів, а пізніше була подвоєна. Ця мала група людей, як особиста охорона імператора, постійно знаходилась у Римі і була під його контролем. З її допомогою він тримав в святобливому страху народ і сенат, скасував народні вибори, зібрання тощо]. Він увійде непомітно в ситу округу, і зробить те, чого не робили батьки його та [31] батьки його батьків. Він порозкидає їм награбоване, і здобич, і маєток, і на твердині буде замишляти свої задуми, але до часу” (Вірші 23, 24).

Політика Августа і його наступників полягала радше у тому, щоб мирним шляхом зберігати контроль над захопленими раніше володіннями, ніж шукати нових завоювань. Щоб закріпити завойоване, була прийнята політика ділити захоплене, призначаючи місцевих управителів (з титулами і владою), займання посади якими залежало від підтримання порядку в їхніх провінціях, від їхньої вірності Цезарю і ретельного збирання податків. Вони вже не притримувались, як раніше, політики пограбування та розкрадання світу з єдиною метою доставити пограбоване в Рим як трофеї. Завдяки такій дипломатичній політиці, таким “передбачливим задумам”, Рим тепер управляв світом краще і з більшим успіхом, ніж тоді, коли його армії снували туди й сюди.

Слід визнати, що хоч пророцтво детально вдається в подробиці, а у випадку Августа і Тиберія майже вказує на особи, воно було тільки засобом для досягнення мети. Кінцевою метою було позначити час переходу універсального правління від Греції до Риму, від чотирьох полководців Олександра Великого, що представляли чотири частини цієї імперії (“чотири роги” грецького “козла”, згаданого в Даниїла 8: 8), до Римської імперії, яка в той час і перед тим була частиною Греції. Ці чотири полководці, які стали наступниками Олександра Великого, в історії позначені так само виразно, як у пророцтві.* Історик говорить:**

“Імперія [Греція] була тепер поділена на чотири частини, кожна з яких призначалась одному з полководців, які створили союз. Птоломей прийняв царську владу над Єгиптом; [32] Селевк – над Сирією та Верхньою Азією; Лісімах – над Фракією та Малою Азією (до Торосу); Касандр взяв як свою частку Македонію”.

-------------
*Поділ між цими чотирма детально згаданий в Дан. 8 : 8 і 11: 4, 5.
**“Willard's Universal History” (“Віллард, Універсально історія”), стор. 100.
-------------

При цьому розподілі Італія відійшла до володінь Касандра, які були північною частиною поділеного, названими “Царем північним”, тоді як Єгипет був південною частиною, або “Царем південним”. Поступово вплив Риму став переважаючим, і частина за частиною територія, яка належала спочатку Селевку, Лісімаху і Касандру, була переведена у підпорядкування Риму, який був північною частиною поділеного; залишився лише Єгипет, південна частина. Цей цар півдня, Єгипет, як згадувалось, перейшов під владу півночі за днів Клеопатри, Антонія і Августа Цезаря – частково по волі батька Клеопатри, котрий, вмираючи (коли його діти були ще малими), залишив царство під протекторатом Римського Сенату, і частково внаслідок поразки Марка Антонія. Дійсно, якийсь час “Цар півдня”, Єгипет, був таким же могутнім, як “Цар півночі”, Рим. Історики розповідають, що “він був найбільшою торговельною державою, яка існувала на той час”; що він мав “33 000 міст”; і що його річний прибуток “нараховував до 14 800 талантів срібла”, понад 20 000 000 доларів.

Усвідомлюючи суть і мету пророцтва, ми не повинні сподіватись детальних, персональних описів монархів тих царств, але під “Царем півночі” ми повинні розуміти представників Римської імперії, а під “Царем півдня” – представників єгипетського царства. З таким поясненням ми продовжимо розгляд пророцтва.

Вірш 25: “І він [Рим] збудить свою силу та своє серце на південного царя [Єгипет] з великим військом. А південний цар підготовиться до війни з військом великим та дуже міцним, та не встоїть, бо замишляють на нього [зрадливі] задуми”.

[33] Починаючи з 30 р. до н.е., коли Август Цезар зробив Єгипет римською провінцією, між двома країнами не існувало жодної ворожнечі, аж поки цариця Зиновія, спадкоємиця Клеопатри (біля 269 р. н.е.) не домоглася для себе влади і не почала нею користуватись. Її царювання було коротким. Аврелій, римський імператор, переміг її в 272 р. н.е. Історик говорить: “Сирія, Єгипет та Мала Азія визнавали владу Зиновії, цариці Пальміри. Але вона мусила зіткнутись з переважаючою силою імперії та військовою майстерністю першого полководця цього віку. Однак Аврелій пише про неї: “Римський народ з презирством відноситься до війни, яку я веду з жінкою. Вони нічого не знають ні про характер, ні про славу Зиновії. Неможливо описати зроблені нею воєнні приготування та її відчайдушну відвагу”. Фірм, союзник Зиновії в Єгипті, був швидко переможений і вбитий, а сам Аврелій повернувся до Рима, вкритий славою та з великим багатством, як описано у 28 вірші: “І він вернеться до свого краю з великим маєтком, а його серце буде проти святого заповіту; і він зробить [різні подвиги], і вернеться до свого краю”.

На доказ про багатства, які він зібрав, пропонуємо уривок з розповіді Гіббона про його тріумфальний похід вулицями Рима. Він розповідає:

“Багатства Азії, зброя та прапори завойованих народів, розкішний посуд та одяг сирійської цариці були розставлені зі строгою симетрією або в мистецькому безладді... Прекрасна фігура Зиновії була закована в золоті кайдани; раб підтримував золотий ланцюг, який оповивав її шию, і сама вона майже знемагала під непосильним тягарем коштовностей. Вона йшла босоніж перед розкішною колісницею, на якій сподівалась колись в’їхати в ворота Рима”.

А що стосується вислову пророка, що після свого повернення його серце буде проти святого заповіту [християнства], то Мошейм говорить так:

[34] “Аврелій, хоч і був занадто відданий ідолопоклонству та сповнений великої антипатії до християн, все ж протягом чотирьох років не намагався завдавати їм жодної шкоди. Але на п’ятому році свого царювання, чи то через особисті забобони, чи спонуканий забобонами інших, він приготувався їх переслідувати. Його вдача була такою жорстокою та лютою, і він настільки перебував під впливом жерців та прихильників богів, що коли б він жив довше, то його переслідування були би набагато жорстокішими від будь-яких попередньо. Але перш ніж його нові укази дісталися до всіх провінцій, його вбили. Тому від нього постраждали за свою побожність тільки деякі християни”.*

-------------
*“Історія християнства” (“History of Christianity”), Том ІІ, стор. 101.
-------------

Цей дух переслідування християн проявився в ньому після його повернення з завоювання, як це показано в пророцтві. Будучи поклонником сонця, Аврелій приписував свою перемогу над Зиновією йому. Відразу після переможної битви він відправився в чудовий храм, присвячений сонцю, щоб виразити свою вдячність. Оскільки християни вважали, що не годиться поклонятися сонцю, припускають, що їхня відмова брати участь в цьому поклонінню спровокувала негайну і жорстоку протидію.

Вірш 26: “А ті, що їдять його поживу, поб’ють його, і його військо позаливає край, і попадають численні забиті”. Аврелія вбили його ж полководці; його армія досягла успіху, хоч багато було вбито.

Вірш 27 не відноситься до Єгипту та Риму, але до двох царів, тобто влад, у Римській імперії – до поступово завмираючої імператорської влади і до церковної влади, яка поволі набувала життєздатності та честолюбства. Кожна з них прагнула використати іншу в своїх особистих самолюбних цілях, при цьому заперечуючи такі наміри. Читаємо: “А серце обох цих царів буде на лихе, і при одному столі вони будуть говорить неправду, але не буде успіху [тоді], бо кінець буде ще відкладений на означений час”. Якщо цю думку висловити більш виразно, то Богом був призначений період 1260 років [35] тривалості папської влади переслідування. Отже, союз, спілка духовенства та цивільної влади в той час не могла мати “успіху”, бо 1260 років, якщо рахувати від тієї дати, привели б до “кінця” надто швидко. Тому його треба було відкласти, притримати і дозволити наближатись поступово через занепад імперії в Італії. На сторінках церковної історії ми бачимо інтриги християнських єпископів з метою прийти до влади в Римській імперії. І напевно імператори багато дискутували, чи вигідно буде їм визнати нову релігію. Очевидно, Костянтин здійснив лише те, на що прийшов час і про що інші так чи інакше думали. Але настрої в народі стримували навіть Костянтина від того, щоб одразу й по можливості швидко заключити бажаний союз сил церкви й держави.

Ми вважаємо вірші 29 та 30 вставним епізодом, добавленим, щоб заховати на якийсь час суть, перервавши послідовність розповіді, і надіємось їх застосувати до далекої в той час майбутньої сутички між представниками Римської імперії та Єгипту. Далі між ними не було жодного конфлікту за винятком одного, і він був точно в “умовлений час” – в час кінця, 1799 р. Тому ми залишимо обговорення цих віршів доти, доки не розглянемо останню битву між ними, детально описану у віршах 40-45.

Вірш 31 пов'язаний з думкою 27 вірша, і ми вважаємо, що він відноситься до більш успішної з двох влад в Римській імперії – до папства. Простеживши історію на прикладі окремих відомих правителів аж до Аврелія і ознайомившись з двома ворожими правліннями – цивільним і церковним, – які виникли невдовзі після них, ми помічаємо, що далі мова йде про переважання папства, про його характер і діла по відношенню до Божої правди і Церкви. Тут воно представлене як один цар, або влада, не дивлячись на його різних пап (голів), які змінювали один одного. Ми знаємо, що в боротьбі між цивільними та релігійними правителями перемогло папство. [36] Про це говорить пророцтво: “І повстануть його війська [або “сильні повстануть від нього” – Young] та й зневажать святиню, твердиню, і спинять сталу жертву, і поставлять гидоту спустошення”.

Пояснюємо: це означає, що хоч ні церковній, ні цивільній владі не вдалось поглинути одна одну, як здавалося можливим свого часу, все ж піднялись “сильні”, котрі опоганили фундаментальні принципи як цивільного уряду, так і правдивої релігії. “Святиня, твердиня”, священні подвір’я цивільної влади, які Бог на певний час передав поганам, царствам цього світу, підкопувалась тими в Церкві, в кого була жадоба до теперішнього панування і хто всілякими вигадками намагався здобути цивільну владу, щоб допомогти просувати свої церковні задуми. Божа святиня (Його священне місце перебування – Церква) була осквернена і приведена до занепаду наполегливими зусилля цих “сильних”, направленими на здобуття влади разом з цивільними правителями, на збільшення чисельності та впливу серед людей. Це було папство в зародку, яке замишляло поставити себе при владі як священну імперію.

Нам не дивно, що ці свавільні, “сильні”, знехтувавши Божим планом, який передбачає наше теперішнє підкорення “існуючим владам” (які призначені Богом для нашого теперішнього випробування та приготування до майбутнього вивищення до влади, слави і панування над світом), і, вирішивши, по можливості, царювати ще перед встановленим Богом часом, виявились настільки далекими від гармонії з Божим планом, що втратили саму суть і зерно правди, зберігши лише форму й зовнішній вигляд. Найбільш переконливим кроком відступництва було “зупинення сталої жертви”. Цей кульмінаційний пункт доктринального виродження, представлений в папістських доктринах про Перевтілення і Жертву Літургії, ми тільки згадуємо, залишаючи його для повнішого [37] розгляду у наступному розділі, де він буде пов'язаний з іншим пророцтвом. З часу впровадження цієї згубної та богохульної неправди Бог називає цю систему гидотою, а про її наступне вивищення до влади говориться як про “поставлення гидоти спустошення”. Те, наскільки справедливо папство заслужило на це ім’я і наскільки шкідливим був його згубний вплив, добре свідчить історія “середньовіччя”, короткий огляд якої ми представили в попередньому томі.

Вірш 32: “А тих, хто чинить несправедливе на заповіт, він прихилить через лестощі”. Ті в Церкві, які занедбали жити відповідно до своєї угоди з Господом, стали легкою здобиччю лестощів, почестей, титулів і т.п., запропонованих їм папською ієрархією, коли вона почали набувати впливу. І хоч багато хто піддавсь омані, однак це зробили не всі, адже читаємо: “А народ, що знає свого Бога, зміцніє та й діятиме. А розумні з народу навчать багатьох”. Таким чином, тут показаний поділ Церкви на два виразні класи, позначені в Дан. 8: 11-14 як святиня і військо: один клас, зіпсутий манливими почестями світу, порушив свою угоду з Богом, тоді як інший клас був дійсно зміцнений переслідуваннями, яких зазнав за свою відданість Богу. Серед цього останнього класу були деякі, котрі розуміли ситуацію і навчали вірних, що в Святому Письмі написано, що Антихрист, Людина Гріха, розвинеться внаслідок великого відступництва в Церкві.

У руках тих, хто покинув заповіт, хто приєднався до імперії, знаходилась чисельна більшість і влада. А вірних, котрих було мало, переслідували: їх гонили, ув’язнювали, мучили, катували і віддавали на смерть сотнями різноманітних огидних способів, про що ясно свідчать сторінки історії та провістив пророк: “Спіткнуться об меча та полум’я, об полон та грабіж якийсь час” [тут додаються інші [38] вставні слова з 34 вірша і з частини 35] – “аж до кінцевого часу, бо ще [майбутній] час до умовленого часу”. Як довго мало тривати це переслідування, тут не говориться, за винятком того, що воно закінчиться, як було умовлено, в Час Кінця. З інших місць Писання ми дізнаємось, що це був період 1260 років, який закінчився у 1799 році н.е. Ця дата виразно позначена Даниїлом, Об’явителем, а також історією.

Вірші 34 і 35: “А коли вони спіткнуться, будуть споможені малою поміччю”. Повний період переслідування (папською) владою, 1260 років, повинен був завершитись не раніше 1799 року; але перед його закінченням Бог надав малу допомогу через Реформаторський рух, який, хоч спочатку збільшив переслідування, пізніше приніс деяке полегшення та захист тим, хто ослаб зберігаючи вірність Божому Слову. Реформація запобігла повному знищенню Правди в світі. Та, на жаль, з цією малою допомогою прийшли знову “облесники”. Як тільки переслідування почали слабнути, противник вдався до того самого методу, за допомогою якого йому попередньо вдалося призвести до зіпсуття та занепаду Церкви, щоб тепер здолати реформаторський рух. Царі та князі почали надавати протестантам почесті та титули, а також об’єднуватись з протестантизмом. І це привело до серйозних поганих наслідків та до відступлення від угоди, як читаємо: “І багато попристає до них, але не щиро (лестощами – Ог.). Деякі з розумних [лідери, реформатори, вчителі, здібні просвітити багатьох щодо помилок папства] поляжуть на те, щоб їх [небагатьох вірних] випробувати, очистити й вибілити” (Хом.).

Стежачи пророцтво далі, ми бачимо, що оскільки в попередніх віршах виразно описані провідні особистості, особливим чином пов’язані з переходом панування спочатку до Греції, потім до Риму, а тоді підступно, поступово, крадькома до папства – влади, яка виросла з цивільного [39] Риму, – то тоді, коли пророцтво переходить до особливо важливого пункту, де панування папства було зламане*, цілком розумно сподіватись, що Наполеон, видатний діяч, пов’язаний з цією переміною, також повинен бути згаданий – не через опис його зовнішності, а через опис його характерних рис, як було у випадку Августа і Тиберія Цезаря. Такий опис ми знаходимо, і кар’єра Наполеона Бонапарта точно відповідає цьому опису. Вірші 31-35 описують папство з його оманою та мерзотою, а також реформацію, її “малу поміч”, яка все ж частково зазнала невдачі через лестощі. Ці вірші приводять нас до “Часу Кінця” і показують, що, не дивлячись на надану малу поміч, деякі будуть падати через переслідування аж до Часу Кінця. І так було: у всіх країнах, підлеглих папству – Іспанії, Франції і т.д. – переслідування з боку жорстокої інквізиції продовжувались доти, поки їх не припинив Наполеон.

----------------
*Варто сказати, що панування папства минуло на початку нинішнього століття, оскільки після Французької революції влада Риму над правителями та царствами (і навіть над власною територією в Італії) була лише умовною, а не дійсною. Треба також пам’ятати, що до того часу Франція була (з усіх держав) найбільш вірною та підлеглою папській владі. Її царі, князі, вельможі та народ з найбільшою готовністю слухались повелінь папи – організовували хрестові походи, вели війни і т.п. на доказ слухняності папським наказам, і були такими відданими, що не дозволили протестантам після різні в ніч Св. Варфоломія жити на їхній землі. Тому жоден інший народ, крім французького, не міг нанести папству такого приголомшливого та нищівного удару.
----------------

Далі йдуть вірші, які описують Наполеона як знаряддя, використане Провидінням для повалення папської влади і для початку її мук, які закінчаться її цілковитим знищенням, що має наступити трохи пізніше, як написано: “Його Господь Ісус... знищить з’явленням приходу Свого” (2 Сол. 2: 8).

[40] Світська кар’єра Наполеона Бонапарта, котрого навіть в його дні вважали “людиною долі”, так виразно змальована в пророчому описі, що можна точно встановити дату “умовленого часу”. Цей метод визначення дати є точним. І якщо ми покажемо, що згадані тут в пророцтві події співпадають з кар’єрою Наполеона, описаній в історії, то зможемо так само впевнено встановити потрібну дату, як змогли встановити початок царювання Августа Цезаря, чи Тиберія, чи Клеопатри, описаних в 17, 20 та 21 віршах. Кар’єра Наполеона, в світлі пророцтва, вказує на 1799 рік н.е., як на кінець 1260 років папської влади й початок періоду, названого “Часом Кінця”. Пророчий опис такий:

Вірш 36: “І буде робити той цар за своїм уподобанням, і підійметься, і повищиться понад усякого бога, і на бога богів говоритиме дивні речі, і матиме успіх, аж доки не довершиться гнів, бо виконається те, що було вирішене”. Наполеон не був царем, але вираз “цар” зазвичай вказує на могутнього правителя. Він, можливо, чинив “за своїм уподобанням” майже так само, як і кожна людина, яка будь-коли жила; він був відомий своєю свавільністю і рішучістю, завдяки чому перемагав майже незборимі труднощі. Щоб правильно зрозуміти значення вище згаданого вірша, треба пам’ятати, що слово “бог” означає могутню особу,і що в Святому Письмі воно часто відноситься до царів та правителів, як у цьому вірші – “бог богів”*. Тут слово “боги” відноситься до правителів царів та князів, а вираз “бог богів”, або правитель над правителями, відноситься до папи. Більшість людей визнавала релігійну вищість, але Наполеон не визнавав жодної. В нього була своя власна воля і свій власний план звеличитися над усяким іншим правителем. Навіть до “бога богів” (тобто до правителя над правителями – папи) він звернувся [41] дивним способом, вимагаючи від нього слухняності немов від свого слуги; і зробив це таким чином, що це потрясло тодішній забобонний світ, а також гідність папської ієрархії. І, як тут сказано, він мав успіх, аж поки не виконав своєї місії покарати папство і зламати його вплив на свідомість людей. На доказ цього історія **говорить:

------------------
*Див. “Виклади Святого Письма”, Том ІІ, стор. 274 і 275.
**“Кампанії Наполеона” (“Campaigns of Napoleon”), стор. 89, 95, 96.
------------------

“В той час як світські князі, згідно з укладеними угодами з французами, підкорялися їм у добрій вірі, платили встановлену контрибуцію, верховний понтифік був винним у найбільш нерозсудливому порушенні своїх зобов’язань. Оточений священиками, котрі були його єдиними радниками, папа вдався до своїх старих хитрих прийомів і благочестивих обдурювань; були вчинені великі зусилля, щоб розпалити настрої людей проти французів... Священики удавали, що втрутились самі небеса, і рішуче заявляли, що в різних церквах сталися різноманітні чудеса для захисту святої католицької віри у верховенство папи, показуючи незадоволення небес поведінкою французів. Бонапарт, розуміючи, що засліпленість римського двору була такою, що усі його мирні зусилля будуть даремними, прийняв негайні міри, щоб привести “Його Святість” до тями.

Він наказав генералу Віктору захопити папські території, і той розметав папську армію “немов полову за вітром”, посіявши загальну паніку серед всіх церковних держав... “Його Святість”, побачивши, що Св. Петро в цьому важкому становищі не надав йому жодної допомоги,.. відправив уповноважених представників до Бонапарта благати про мир. Мир був досягнутий, але на досить принизливих умовах: На додачу до виконання тимчасової угоди, прийнятої раніше і порушеної папою, він був зобов’язаний віддати частину своєї території і заплатити грошову суму, яка становила приблизно тридцять мільйонів французьких лівр [біля шести мільйонів доларів], як компенсацію за останній розлад”.

Ця сума, додана до попереднього податку, склала в загальному понад десять [42] мільйонів доларів, які папа сплатив Франції золотом та сріблом, не враховуючи інших цінностей – скульптур, картин і т.п. Римо-католицький письменник говорить, що “виконання цих умов привело папу до межі розорення”. Ця угода була укладена 19 лютого 1797 року.

Можна подумати, що таке скоре й успішне скинення папської влади було достатнім, щоб довести світу, що її претензії на божественне право керувати царями і т.д. були лише самонадійністю. Але якщо ні, то, безумовно, остаточні штрихи були додані наступного року, коли французький генерал Бертьє ввійшов в Рим, організував там 15 лютого 1798 року Республіку і п’ять днів по тому повіз папу як в’язня до Франції, де той наступного року помер. З того часу і донині папське панування над царствами землі було лише тінню його минулого панування. Відтоді воно майже не згадує свого присвоєного права коронувати і скидати царів. Справді, наступний папа, який прийшов у 1800 році під титулом Пій VII, “опублікував звернення, в якому оголосив доктриною Євангелії те, що всі повинні бути слухняні установленим владам”, які, звичайно, включають і його самого.

Вірш 37: “І він не буде придивлятися до богів [володарів] своїх батьків, і на пожадливість жінок, і на всякого бога [володаря] не буде дивитися, бо він звеличить себе понад кожного”.

Наполеон не тільки не шанував бога своїх батьків, папство, але й не схвалював жодних протестантських сект, представлених тут як жінки.* Насправді він керувався нічим іншим, як тільки своїм власним честолюбством.

-------------------
*Оскільки єдина правдива Церква символічно названа Нареченою Христа, а церква Риму за її невірний зв'язок з земною імперією названа блудницею, то різні протестантські секти названі “жінками”.
-------------------

Вірш 38: “Але він буде віддавати честь богові твердинь [військовій силі] на його місці [замість будь-якого з цих богів] та богові, якого не знали батьки його, віддаватиме честь золотом, і [43] сріблом, і дорогоцінним камінням, і речами коштовними”.

Інші великі воїни віддавали вдячність за здобуті перемоги надприроднім силам. Олександр Великий, святкуючи перемоги, відвідував язичницькі храми. Так само робили кесарі. В останні часи, під владою папства, вже стало звичаєм для обох воюючих сторін звертатись до Бога, до святих, до Діви Марії та до пап за благословенням та перемогою і, принаймні, претендувати на визнання перемоги Божим даром. Наполеон же нічого подібного не робив: всі свої успіхи він приписував собі та своєму генію. Його опорою була армія; він довіряв хоробрим воїнам, швидким маневрам та здібним генералам. І до них він адресував свої звертання. Текст його присяги перед французькою “Радою старійшин” під час прийняття командування над армією Франції після повернення з Єгипту показує, що він покладався лише на себе та своє військо. Він не клявся ні Богом, ні Біблією, ні папою, ні Францією, а сказав: “Клянусь! Клянусь своїм власним іменем та іменем моїх хоробрих товаришів!” Служачи своїм власним амбіціям, він твердив, що служить народу; і загарбані ним скарби Рима та інших міст і країн були віддані народу Франції, частиною якої був він сам та його солдати.

Вірш 39: “І він посадить у твердині народа чужого [нового] бога. Тому, хто пізнає його, примножить славу, і вчинить їх панами над багатьма, і поділить землю на заплату (в англ. Біблії – даром)”.

У всіх підкорених країнах Європи Наполеон поставив при владі своїх друзів та довірених генералів. Ці посади були його дарами, однак утримувались на умовах підданства йому. Вони були дані “даром”, проте це була ціна вірності йому. Історія* про це говорить так:

-------------
*Віллард, “Всесвітня історія” (Williard's Universal History), стор. 452.
-------------

[44] “Честолюбні наміри Наполеона ставались все більш очевидними. Його брат Луї Бонапарт став королем Голландії, яка за рік до того стала королівством. Тепер Неаполь був відданий Джозефу Бонапарту, старшому брату, якому також був присвоєний титул короля двох Сицилій. Деякі провінції перетворились на герцогства або великі феодальні володіння імперії і були роздані родичам та фаворитам імператора. Його сестра Пауліна стала принцесою Гасталії, його шурин Мюрат – великим герцогом Берга і Клевіс, а Ежен Богарне, син імператриці Жозефіни від попереднього шлюбу, був посланий віце-королем в Італію. Із чотирнадцяти провінцій півдня та заходу Німеччини була сформована Рейнська Конфедерація. Вони були відокремлені від Німеччини і визнавали Наполеона своїм головою з титулом Протектор... Швейцарія також перейшла у володіння Франції, а Наполеон назвав себе її “Посередником”.

Політика Наполеона також нахиляла його до впровадження різних почесних орденів для офіцерів та солдат, таких як “Легіон Честі”. “Орден Залізної Корони” і т.д. і т.п.

Забезпечивши нас, таким чином, фундаментом для встановлення ідентичності цієї постаті (Наполеона), діяльність котрої позначує початок “Часу Кінця”, пророцтво продовжує показувати, яка особлива подія того часу повинна чітко позначати точну дату початку “Часу Кінця”. Цією подією, як бачимо, було вторгнення Наполеона в Єгипет, яке тривало рік і майже п’ять місяців. Він відплив у травні 1798р. і, повертаючись, висадився на берег Франції 9 жовтня 1799 р. Цей похід наочно описаний декількома словами в віршах 40-44.

Вірш 40: “А в кінцевому [встановленому] часі зудариться з ним південний цар [Єгипет]. І кинеться на нього північний цар [Англія] колесницями, і верхівцями [єгипетськими [45] мамелюками і т.п.], і численними кораблями [англійські сили складались із флоту під командуванням адмірала Нельсона]. І прийде [Наполеон] на краї, і позаливає та перейде їх [переможно]”.

Історія інформує нас, що єгипетська армія під командуванням Мурат-Бея “після надзвичайно запеклої битви була розгромлена... успіх французів нагнав жаху аж до Азії та Африки; довколишні племена підкорились переможцю… Однак доля готувала йому жахливу невдачу. Його флот, що складався з тринадцяти [бойових] кораблів, крім фрегатів, був виявлений англійським адміралом Нельсоном в затоці Абукір. Після довгого переслідування він був атакований увечері 1 серпня 1798 року з такою силою та напористістю [“немов буря”], якої ще не було в морських війнах”.

Вірші 41-43: “І він прийде до Пишного Краю [Палестини], і багато-хто спіткнуться, та оці втечуть від його руки: Едом, і Моав, і останок Аммонових синів [Наполеон тримався берега і не ввійшов в ці землі, а оминув їх]. І він простягне свою руку на краї і не втече єгипетський край. І він запанує над скарбами золота й срібла та над усіма коштовними речами Єгипту. А лівійці та етіопляни підуть за ним”.

Вірші 44-45: “І поставить намети свого палацу [палацові шатра] між морями та горою пишної святині”. Цей вираз може стосуватись однієї з двох гір – Фавор або Синай, – кожна з яких може бути названа славною та святою. На горі Фавор, славній і святій – місці преображення нашого Господа, названій Петром “святою горою”, – були напнуті намети Наполеона, і там відбулась одна з найважливіших його битв. Гору Синай, славну і святу, як місце скріплення Угоди Закону [46] між Богам та Ізраїлем, відвідав Наполеон і його “вчений корпус”, а також вибрана охорона.

“Але його налякають вістки зо сходу та з півночі, і він вийде з великою лютістю, щоб багатьох [народи] погубити та зробити закляттям... Та він прийде до свого кінця, але не буде йому помічника”.

Під час перебування в Єгипті до Наполеона дійшли вісті про нову коаліцію проти Франції, і він негайно вирушив до Франції. Щодо цього історія* говорить: “Відомості з Європи змусили його покинути Єгипет. Залишивши свою армію з Клебером, він таємно і поспішно повернувся до Франції... Фортуна відвернулась від Франції. Проти неї сформовано другу коаліцію, до складу якої увійшли Англія, Росія, Неаполь, Оттоманська Порта та Австрія”. Порівняйте ці слова історії зі словами пророцтва: “Але його налякають вістки зо сходу та з півночі, і він вийде з великою лютістю, щоб багатьох [народи] погубити та зробити закляттям”. Велика лють Наполеона і його намагання побити всі народи Європи надто добре знані, щоб тут вимагати їх повторення. Він майже досяг успіху своїх честолюбних планів, однак, як було провіщено пророком, через кілька років ця найбільш відома в своєму часі людина померла на засланні, покинута всіма.

-----------------
*Віллард, “Всесвітня історія”, (“Willard's Universal History”), стор. 446.
-----------------

Вірш 40 говорить, що вторгнення в Єгипет відбудеться “в кінцевий час” або (як передає переклад Douay) “в призначений час”. Про це ж говорять 29 і 30 вірші, які відносяться до цієї ж події і раніше були показані як вставні речення. Треба пам’ятати, що вірші 25-28, як ми зрозуміли, відносяться до попереднього вторгнення в Єгипет; а 29 і 30 вірші натякають, що наступне велике вторгнення в Єгипет відбудеться в “умовлений час”, тобто в “кінцевий час”, як описано в віршах 40-45.

[47] “На умовлений час він повернеться, і прийде на південь, але останнє не буде як перше” вторгнення. Вторгнення Наполеона в Єгипет не мало таких наслідків як за днів Клеопатри, ані за днів її наступниці цариці Зиновії. Наполеон, не дивлячись на свій успіх, як полководця, в Єгипті, не досяг таких перемог, як його попередники. Причина цього описана в наступному вірші: “І прийдуть на нього кіттейські кораблі [“Римлян” (Douay)]”. Англійський флот непокоїв Наполеона і заважав його завойовницькій війні. Оскільки Англія, як і Франція, була частиною старої Римської імперії, і оскільки Франція перебувала в стані війни з рештою імперії, намагаючись її завоювати, ми бачимо доречність того, щоб називати ці кораблі римськими. “І він Наполеон налякається, і вернеться, і буде чинити опір святому заповітові, і зробить своє”.

Після повернення з Єгипту Наполеон відмовився від своєї попередньої політики насильницького спротиву папству і підписав Конкордат з папою, на основі якого у Франції було відновлено римо-католицьку релігію. Це був крок проти правди; але йому здавалось, що завдяки такій політиці він зможе успішніше справитись з Республікою і утвердити себе у владі імператора. І він дійсно “зробив своє”. Але після здобуття ним імператорської влади така політика тривала недовго: невдовзі він знову почав діяти проти системи, званої “Чоловіком Гріха”, як про це описує пророцтво: “І [Наполеон] знову здобуде здоровий розум [зміниться] по відношенні до тих, хто покинув святий заповіт” (Rotherham), тобто він знову почав замишляти і діяти проти відступницької церкви Рима. І в цьому він також досяг успіху.

Ось так 11 розділ Даниїла багатозначно простежує світову історію через її найбільш знані постаті – від царства Персії до повалення папського панування. Навіть [48] охоплюючи довгий період часу у дві тисячі чотириста років, він виконує своє завдання, виразно позначуючи конкретний рік початку Часу Кінця – 1799 р. Цей рік позначився завершенням 1260 років папської влади переслідувань і початку Часу Кінця. Не забуваймо, що це був також останній рік папського тисячоліття, або тисячі років царювання, яке почалось, як показано в попередньому томі, у 800 році. Але 1799 рік був лише початком періоду, відомого як “Час Кінця”, в межах якого зникне всякий слід цієї системи.

Зауважте, як в декількох словах 34 і 35 віршів є описаний спад Реформації та його причини. Любов до світу й бажання влади, впливу та зручностей стали тенетами, які насамперед опутали церкву і породили папство; ці ж самі стремління й зусилля призупинили Реформацію. Лютер та його соратники спершу відважно викрили (серед інших папських облуд) союз церкви з державою. Та коли, після декількох років мужнього опору сильній опозиції, Реформація почала мати деякий вплив завдяки чисельності прихильників, коли царі та князі почали лестити реформаторам, коли перед ними відкрився шлях до суспільного та політичного вивищення, пороки, породжені єднанням церкви з державою, які вони колись бачили в папстві і їм противились, тепер згубилися з очей. Реформовані церкви в Німеччині, Швейцарії та ін. зайняли те саме місце, що й Рим, і були готові підтримати будь-яку політичну партію, князя чи уряд, які бажали їх прийняти й визнати, і об’єднатись з ними. Отже, дехто з тих, хто мав зрозуміння, спіткнулись, і, будучи колись провідниками реформи, стали провідниками до спокуси. Таким чином, реформаторський рух, який так добре почався, був у значній мірі стриманий.

Та все це не могло розладнати Божого плану. Його мудрість повернула це на благо. Воно послужило, як і облуди папства, [49] для дальшого випробування справжніх святих, щоб доказати, чиїми послідовниками вони в дійсності були – людей чи Бога. Воно служило цій меті протягом всього часу, з тих пір і понині, “щоб їх випробувати, очистити й вибілити” (Хом.).

Якщо ми праві у визначенні початку Часу Кінця в 1799 році, то повинні сподіватись, що засліплення оманою щодо союзу церкви з державою буде певною мірою зменшуватись, хоч можуть бути потрібні довгі роки для цілковитого повернення з цієї западні диявола. Оглядаючись в минуле, ми бачимо, що факти з точністю відповідають цьому. Від згаданої дати відбувались поділи між імперіями та церквами, і не з’явився жодний новий союз. Насправді ця дата позначує нову реформацію на більш істотній основі. Вплив папства на царства Європи колись був таким великим, що народи тремтіли перед його прокляттями як перед згубною пошестю і бажали його благословення для процвітання країни. Коли протестанти відділились від папства, світ прийняв їх як менш зіпсуту заміну папства, тому в них часто шукали такої ж підтримки, поради чи прихильності. Та коли Наполеон зухвало проігнорував благословення і прокляття папства, і при цьому мав феноменальний успіх, його поведінка не тільки суттєво послабила вплив папства на цивільні уряди, але й послабила вплив різних протестантських систем в суспільних і політичних сферах – вплив, який зростав протягом двох з половиною століть.

Нова реформація, датована від днів Наполеона, була не менш ґрунтовною, ніж реформація, проведена Лютером та його спільниками, хоча вона не була релігійним рухом і в жодному випадку не була натхнена релігійним запалом. Також її дійові особи не усвідомлювали того факту, що вони виконують працю, призначену для них в пророцтві століттями раніше. Наполеон і його соратники були безбожними людьми, натхненими власними самолюбними амбіціями здобути владу. [50] Але Бог, їм незнаний, керував їхніми діями, заставляючи виконувати Свої власні задуми, що вони успішно робили. Коли б Реформація, яку Бог розпочав, перш за все, в самій Церкві, продовжувалась, і коли б реформатори та їхні послідовники тримались вірно Правди, то Його великі задуми могли би виконатись з їхньою достойною допомогою. Та коли вони піддалися лестощам світу, Бог показав, що Він має інші шляхи та засоби для виконання Своїх намірів.

Діяльність Наполеона, а також французька революція розсіяли чари релігійних забобонів, усмирили пиху марнославних релігійних володарів, розбудили світ до більш повного усвідомлення можливостей та привілеїв людства і зламали папське панування, якому релігійна Реформація перед тим завдала смертельної рани, але потім своїми діями вилікувала її (Об. 13: 3). Ера, яка закінчилась у 1799 році і відмічена єгипетською кампанією Наполеона, запечатала і визначила межу папського володіння над народами. Там закінчився призначений час (1260 років влади) і розпочався провіщений суд над цією системою, який остаточно повинен її “знищити та вигубити аж до кінця” (Дан. 7: 26).

Ця дата також ясно позначує початок нової ери свободи думки і усвідомлення особистих прав та привілеїв, і вже відмічена своїми стрімкими кроками прогресу до повного завершення праці, накресленої для цього Часу Кінця. Як окрему ілюстрацію, зауважте зріст праці різних Біблійних Товариств – “шкідливих Біблійних Товариств”, як називає їх Рим, хоч він не може їм тепер перешкодити. Ця священна книга, яку він колись заковував ланцюгами і тримав захованою на мертвих мовах, яка була заборонена для читання його обманеними підданими, сьогодні поширилась мільйонами екземплярів в кожному народі та мові. Британське і Закордонне Біблійне Товариство було засноване у 1803 році; [51] Нью-Йоркське Біблійне Товариств – у 1804 р.; Берлінсько-Пруське Біблійне Товариство – у 1805 р.; Філадельфійське Біблійне Товариство – у 1808 р. і Американське Біблійне Товариство – у 1817 році. Об’єм праці, проведений товариствами протягом цього століття, просто вражає. Щорічно видаються і продаються по низьких цінах мільйони Біблій, а багато тисяч з них роздаються бідним. Навіть важко оцінити широкий вплив цієї праці. Хоча багато, без сумніву, втрачено, але в результаті всього цього мають бути розірвані пута рабства та забобонів – політичні та церковні. Її тихе навчання – що папи, священики і миряни, як і царі, генерали та жебраки, повинні дати звіт одному Господу – є найбільшим з усіх зрівнювачів і балансирів.

Хоча релігійний реформаторський рух у всій Європі сильно похитнув вплив папства, однак реформовані церкви настільки близько відтворювали його політику керування державою, тісного зв’язку з земними імперіями, претендування на владу духовенства над людьми (нібито “духовенство” становить особливе, божественно призначене керівництво у світі), що перший результат реформації зазнав великих змін, залишивши народ та світських правителів головним чином в забобоннім святобливім страху та підпорядкуванню всьому, що зветься церковною владою. Реформа розділила між декількома сектами більшість забобонного й нездорового поклоніння, яке раніше було спрямоване лише на папство. Але політична реформа, що мала місце в дев’ятнадцятому столітті (датована, головним чином, від 1799 року, “Часу Кінця”), хоч дуже відрізнялась від попередньої, все ж була реформацією. Революція і проголошення незалежності американських колоній – успішне встановлення процвітаючої Республіки, уряду з числа народу і для народу, без втручання королів чи духовенства – запропонували новий урок для тільки що пробудженого народу, який протягом стількох століть дрімав, не знаючи своїх, даних Богом [52] прав, вважаючи, що Бог призначив церкву бути верховним правителем землі, і що народ зобов’язаний слухатись цих царів та імператорів, яких затвердила церква, не дивлячись, якими несправедливими є їхні вимоги, бо вона оголосила їх назначеними Богом через неї.

Для довго пригноблюваного народу, що знаходився під тиранією духовенства, Америка стала початком дива. Це дійсно була “Свобода, що освічує світ”. Врешті народ Франції, пригноблюваний духовенством, безумством королів і т.п., доведений до відчаю частими неврожаями, які розорили їх і майже виморили голодом, повстав у відчайдушності і здійснив найжахливішу революцію, яка тривала чотирнадцять років, з 1789 до 1804 року.

Якими би страшними не були сцени анархії та насилля, вони були тільки закономірним плодом, зворотнім наслідком пробудження довго пригноблюваного народу до усвідомлення свого сорому та деградації. Це було збирання урожаю вихра цивільними та релігійними владами, які в імені Бога та правди (заради власного звеличення) засліплювали й опутували людей, за яких помер Христос.

Звичайно, така реакція на такі речі мала би привести до невір’я. Франція несподівано перетворилась на країну повного невірства під впливом Вольтера та його спільників, котрі заповнили країну своїми творами, обсипаючи образами та насмішками християнство, або, точніше, відступницьку церкву Рима – єдине християнство, з яким був знайомий французький народ. Вони викривали її фальш, її безглуздя, її лицемірство, її неморальність, її жорстокість і всю гріховність доти, доки французький народ не запалився у своїй ревності викорінити католицизм і всяку релігію, яку раніше завзято підтримував. Бідна, обдурена Франція, яка протягом тисячі років повністю знаходилася під впливом [53] папства, вважаючи, що дійсний Христос, а не антихрист, був її нікчемним паном, вигукнула словами Вольтера: “Геть негідника!” Її зусилля розправитись з огидним антихристом призвели до всіх страхіть Французької революції – дивовижної ілюстрації відплатної справедливості, якщо порівнювати з жахливою різнею Варфоломіївської ночі та іншими подібними подіями, які були спровоковані папством і від яких воно отримувало задоволення.

Безбожна Франція раптом повстала зі всією могутністю, зруйнувала Бастилію, проголосила свою декларацію прав людини, стратила короля і королеву і оголосила війну всім королям та солідарність із всіма революціонерами, де б вони не знаходились. Тим часом правителі світу, затаївши дихання, тремтіли, чи не пошириться ця революційна пошесть на їхніх підвладних. І, боячись всесвітньої анархії, вони організували коаліції для взаємного захисту від своїх підвладних, котрих дійсно було важко стримувати. Французи відкинули християнство, конфіскували велетенські володіння й прибутки римо-католицької церкви, а також маєтки короля та знаті. Вулицями Парижа знову потекла кров, та це була кров священиків, знаті і їх прихильників, замість крові протестантів. Кількість страчених налічувала 1 022 000 чоловік. Для цього були винайдені сотні способів страти. Священників під час переслідувань та різні дражнили, пригадуючи їм подібні дії папістів щодо протестантів, а також їхнє власне вчення, що “мета виправдовує засоби”. Революціонери твердили, що сподівана мета – це політична і релігійна свобода людини, і що смерть її противників необхідна як єдино вірний засіб.

Як і все такого роду речі, Французька революція була великим злом і принесла багато горя мільйонам людей. Однак вона була, як деякі інші, лише частковим відшкодуванням великого зла, і, як деякі інші, була звернена Богом для добра, для [54] збільшення знання й для просування Його планів так, як це показано в пророцтві. Ми хочемо зауважити, що Французька революція виразно згадана в Книзі Об’явлення, яка ясно показує, що кінцеве горе всіх народів “християнства” проілюстроване саме в такому пануванні терору. Епідемія Безбожності та Анархізму, що поширилась з Франції на цілий світ, годувалась й насичувалась фальшивими небіблійними вченнями й діями “християнства”, представленого не тільки у папстві, але й загалом у “православ’ї”. Номінальне християнство не вилікувало цієї хвороби і не має сили запобігти її подальшому поширенню, провіщеному у Святому Письмі як найбільше горе, будь-коли знане на землі.

Вплив французької безбожності поширився по Європі арміями Наполеона і дуже ослабив силу царів та священиків. Груба поведінка з папством Наполеона, як голови і представника безбожної Франції, перейшла усі межі й більш ніж усе інше допомогла розірвати кайдани забобонного благоговіння, яким клас “духовенства” так довго тримав “простий народ” в покорі. Та коли безстрашний Наполеон не лише знехтував анафемами папи Пія VI, а й наклав на нього покарання за порушення його (Наполеона) наказів і врешті примусив повернути Франції папські території, даровані тисячу років тому Карлом Великим (чиїм наступником вважав себе Наполеон), це відкрило очі людям, а також монархам Європи на брехливість папських претендувань на владу. Про велику революцію у тодішній суспільній свідомості стосовно влади папства можна судити з факту, що Наполеон, приймаючи титул і проголошуючи себе римським імператором – наступником Карла Великого,* – не поїхав до Рима, [55] щоби бути коронованим папою, як це робив Карл Великий та інші, а наказав папі приїхати до Франції і бути присутнім на його коронації. І навіть тоді успішний володар, котрий не раз грабував, доводив до убозтва і усмиряв папство, не дав папі себе коронувати і тим самим прийняти імператорський титул шляхом визнання папського авторитету, а лише дозволив папі (Пію VІІ) бути присутнім, щоб схвалити і визнати церемонію, а також освятити корону, яку Наполеон взяв з вівтаря і поклав собі на голову. Історик говорить: “Тоді він поклав діадему на голову імператриці, немовби показуючи, що його влада є наслідком його власних дій” – результатом його цивільних та військових успіхів. Відтоді до папи вже ніколи не звертались з просьбою дарувати корону Римської імперії. Римо-католицький письменник** так описує цю коронацію:

-----------------
*Великі війни Наполеона в Європі були лише намаганням об’єднати імперію в такому вигляді, в якому вона була при Карлі Великому.
** “Престол Св. Петра”, стор. 433.
-----------------

“Поступаючи по-іншому, ніж Карл Великий та інші монархи, котрі в подібних випадках відправлялись до Рима, він (Наполеон) настійливо вимагав в своїй самовпевненості, щоби святий отець прибув до Парижа його коронувати. Папа відчував крайнє небажання відступати від древнього звичаю. Насправді він вважав це принизливим для свого високого становища”.

Стосовно образ, нанесених папству Наполеоном, історик говорить так:
“Перемир’я з папою (Пієм VI) було укладене [23 червня 1796 року] на умовах, достатньо принизливих для глави церкви, колись наймогутнішого монарха в Європі. Понтифік, який колись утискував королів, настановляв і скидав монархів, розпоряджався державами й царствами і, як великий первосвященик та намісник Всемогутнього на землі, встановляв владу як верховний володар і стояв на чолі інших правителів, був змушений випити чашу приниження до самого дна. [56] І якщо цей напиток був гірким, то він був таким же, яким його попередники щедро напували інших. Він був змушений відкрити свої порти для французьких кораблів і усунути прапори всіх країн, воюючих з цією Республікою; дозволити французькій армії далі займати папські провінції в Болоньї та Феррарі; здати фортецю Анкона; віддати французам відібрані комісією, яку прислали з Парижа в Рим, 100 картин, бюстів, ваз, статуй, а також 500 (старовинних та цінних) манускриптів, так само відібраних комісією; на додаток до всього його святість повинен був заплатити Республіці 21 000 000 французьких лівр, більшість з яких мала бути в дзвінкій монеті або в золотих та срібних злитках.

За несвоєчасне виконання цих вимог грошове покарання збільшилось до 50 000 000 лівр, і деякі папські території примусово були приєднані до Франції, а сам папа був ув’язнений і вивезений до Франції, де й помер.

Навіть Пій VII, якому повернули почесті понтифіка, і який у 1804 році був присутнім на коронації Наполеона, був пізніше позбавлений декретом Наполеона (1808-1809 рр.) всіх залишків світської влади, а пам’ятники та твори мистецтва Рима перейшли під опіку Франції. Згідно зі словами Наполеона “подаровані нашим славетним попередником Карлом Великим Святому Престолу землі... Урбіно, Анкона, Масерата назавжди приєднані до Королівства Італії”.

Про важливість цього говорить римо-католицький автор*:
“До цього ще було додано, що папа повинен залишатись єпископом Рима, виконуючи свої духовні функції так, як робили його попередники в минулих віках до правління Карла Великого. Наступного року, підбадьорений успіхами своїх військових дій, імператор постановив, що папу треба позбавити його символічного на той час володарювання – навіть самої тіні світської влади, яка ще залишилась за [57] ним в його столиці та прилеглих землях. [Папство володіло ними задовго до того, як Карл Великий подарував їх – з 539 р. н.е.] Відповідно він видав новий указ з палацу австрійських імператорів, що Рим повинен бути вільним імператорським містом; що його цивільне управління повинне здійснюватись радою, призначеною імператором; що його пам’ятники і витвори мистецтва повинні бути взяті під опіку Франції; і що оскільки папа більше не царює, то його святості треба визначити певний прибуток”.

----------------
*“Престол Св. Петра”, стор. 439, 440.
----------------

Після цього Пій VII видав буллу, яка відлучала Наполеона від церкви, але був взятий полоненим до Франції, де остаточно підписав Конкордат Фонтенбло, датований 25 січня 1813 року, згідно з яким віддав в руки Наполеона право призначати єпископів та митрополитів і по суті анулював своє власне право накладати вето на такі призначення. Таким чином він фактично віддав Наполеону повноваження папи, що було тим, чого Наполеон так давно прагнув.

Навіть римо-католики не випустили з уваги важливості подій, які започаткували нинішнє століття. Вони не тільки признають завдані збитки та зневаги, як цитувалося вище, але й стверджують, що Тисячолітнє царювання папства (тисяча років від часу дарування папству Карлом Великим вже згаданих провінцій – 800 р. н.е.) закінчилось відібранням Наполеоном володінь папства; і відтоді воно мало не більше, ніж тінь влади. Папство стверджує, що воно (як Царство Христа) здійснило провіщене царювання над народами, згадане в Об. 20: 1-4, і що теперішній період горя для цієї системи є “коротким часом”, коли відпущений сатана, про що згадують вірші 7 і 9. Повністю зрозуміти значення цього можуть лише ті, хто бачить в папстві сатанинську підробку справжнього Христа і хто розпізнає правдиву Церкву і правдиве царювання.

Ми, здається, навели досить цитат, щоб переконати читача, що період Французької революції та влади Наполеона був дуже помітним періодом в історії папства; і [58] що вплив папства, зламаний тоді, вже ніколи не був відновлений. Хоч часом йому були даровані деякі милості, вони були короткочасними, після чого слідували нові приниження, поки у 1870 році вся світська влада пап знову не припинилась, і, віримо, вже ніколи не відродиться. Пам’ятаймо також, що саме солдати Наполеона зруйнували інквізицію і поклали кінець публічним тортурам та стратам за релігійні переконання.

Хоч результат часткового падіння священства та забобонів і привів до більш відкритого невір’я, він привів також (шляхом відмови від забобонної пошани до людей) до більш розсудливих думок з боку посвячених Божих дітей, багато з яких раніше рідко насмілювалось думати або досліджувати Писання самостійно. Отже, ця революція виявилась сприятливою для розвитку правди і правдивого християнства, заохочуючи до дослідження Біблії. Вона дійсно продовжила добру справу, розпочату Реформацією за днів Лютера, яка зупинилась через неуцтво та рабську покірливість мас, а також через любов “духовенства” до влади, почестей, авторитету та зручностей.

Таким чином, ми показали, що 1799 рік розпочав період, названий Часом Кінця; що в цей час папство має бути поступово знищене; і що Наполеон відібрав не лише подаровані Карлом Великим території (через тисячу років після дарування), але й згодом відняв цивільні повноваження папства над містом Римом, які були визнані номінально від часу обнародування декрету Юстиніана у 533 році н.е., і дійсно – від скинення остготської монархії у 539 році н.е.* – якраз за 1260 років до 1799 року. Це була точна межа часу, часів і пів часу його влади, неодноразово стверджена пророцтвом. І хоч відтоді папство до якоїсь міри [59] знову пред’являло свої претензії, сьогодні воно залишилось без сліду світської або цивільної влади – вона була повністю “знищена”. Чоловік Гріха, позбавлений світської влади, далі позує та чваниться, але без цивільної влади в близькому майбутньому його очікує повне знищення від рук розлючених мас (мимовільного Божого знаряддя), як виразно показано в Об’явленні.

-----------------
* Гіббон, “Занепад і падіння Римської імперії”, том 3, стор. 536 (включаючи зноски) і 537.
-----------------

Цей Час Кінця, або День Приготування Єгови, який почався у 1799 р. н.е. і закінчиться у 1914 р. н.е.*, хоч і характеризується великим ростом знання, яке перевищує все, що було в минулі віки, має закінчитись найбільшим часом горя, яке світ коли-небудь знав. Тим не менше, він служить приготуванням і веде до того благословенного довго обіцяного часу, коли правдиве Боже Царство під контролем правдивого Христа повністю встановить порядок правління, цілком протилежний правлінню антихриста. Оскільки цей період служить приготуванням і веде до Царства, він веде також до великого конфлікту між старим і новим порядком речей, шляхом якого цей останній буде запроваджений. І хоч старий порядок речей мусить проминути, а новий мусить його замінити, цій зміні будуть відчайдушно опиратись усі, хто надає перевагу теперішньому порядку. Наслідком буде світова революція, в результаті якої відбудеться остаточне й цілковите знищення старого порядку і введення та встановлення нового.

--------------
*Дивись “Передмову автора” (1916 р.), стор. і.
--------------

Всі відкриття, винаходи та переваги, завдяки яким наші дні перевершують всі інші, є численними елементами, які разом співпрацюють в цьому Дні Приготування заради наступаючого Тисячолітнього віку, коли справжня та повноцінна реформа, а також дійсний та стрімкий прогрес в кожному напрямку, стане нормою для всіх й заради всіх.