SCRIPTURE STUDIES

VOLUME THREE - THY KINGDOM COME

Chapter 4 – THE CLEANSING OF THE SANCTUARY 2300 DAYS

—DAN. 8:10-26

ОЧИЩЕННЯ СВЯТИНІ
2300 ДНІВ – ДАН. 8: 10-26

 РОЗДІЛ ІV

ПРАВДИВА СВЯТИНЯ – ОСКВЕРНЕННЯ – ПІДСТАВА, ФУНДАМЕНТ – ЯК БУЛА “КИНУТА ПРАВДА”? – ДОКАЗИ ЦЬОГО, ПРОЦИТОВАНІ ІЗ РИМО-КАТОЛИЦЬКИХ ДОКУМЕНТІВ – ОЧИЩЕННЯ ЗАКІНЧИТЬСЯ НЕ РАНІШЕ НІЖ ЧЕРЕЗ 2300 РОКІВ ПІСЛЯ ВИДІННЯ – ЯК І ДЕ ВОНО ПОЧАЛОСЬ, І КОЛИ МАЄ ЗАКІНЧИТИСЬ? – “ЗОЛОТІ ПОСУДИНИ”, ПРАВДИ, МАЮТЬ БУТИ ПОВЕРНЕНІ

В попередніх розділах ми зауважили тотожність зухвалого, особливого “малого рога” із Дан. 7: 8, 11, 20-26 з “чоловіком гріха” із 2 Сол. 2: 3 та “гидотою спустошення”, провіщеною нашим Господом в Мт. 24: 15, а також зауважили, що ця сама папська система згадується в Дан. 8: 9, 10, 23-25. Ми розглянули (достатньо для наших теперішніх цілей та з огляду на обмеженість місця) його підняття, його характер і втрату його нищівної сили, а також його остаточне повне знищення, яке ще належить до майбутнього.

Тепер ми хочемо розглянути інше пророцтво, яке чітко вказує на одне особливо помилкове вчення – на фундаментальну помилку, що призвела до цілковитого відкинення цієї системи нашим Господом, зробившись в Його очах спустошуючою гидотою. Пророцтво, яке буде розглядатись, показує час, в якому правдива Церква (посвячений клас – Святиня) буде очищена з огидного осквернення, впровадженого папством.

Якщо попередній розділ вказав нам на певні дні очікування та на очищення цього святого класу, класу Святині, то це пророцтво вказує на дату, коли осередок [96] святих віруючих повністю звільниться від папського осквернення, помилок і т.п., і коли незаконно присвоєні “золоті посудини”, дорогоцінні правди, почнуть повертатись до цього святого класу, тобто класу Святині.

Ми процитуємо Дан. 8: 10-26:
“І він побільшився аж до [контролювання] війська небесного [цілої Церкви], і скинув на землю декого з війська, із зір, і потоптав їх. І він побільшився аж до Вождя того війська [присвоїв собі почесті та достоїнства, а також застосував до себе пророцтва та титули, які належали Ісусу Христу, справжньому Вождю, Князю, Голові Церкви], і від Нього [Христа] була віднята стала жертва і покинене місце Святині Його. І буде віддане йому військо [народ] враз із щоденною службою через гріхи, і він кине правду на землю, і зробить, і матиме успіх”.

“І почув я одного святого, що говорив. А інший святий сказав до того, що говорив: «Аж доки це видіння про сталу жертву та про нищівний гріх, доки святиня й військо віддані на топтання?» І відказав він мені: «Аж до двох тисяч і трьох сотень вечорів-ранків [днів], – тоді буде визнаною очищена святиня»”.

“І сталося, коли я, Даниїл, бачив те видіння, і шукав значення його, ось став передо мною ніби муж. І почув я поміж берегами [ріки] Улаю людський голос, що кликнув і сказав: «Гавриїле, виясни йому це видіння!» І він прийшов туди, де я стояв, а коли він прийшов, я настрашився й упав на обличчя своє. І сказав він мені: «Зрозумій, сину людський, бо на Час [97] Кінця це видіння!» А коли він говорив зо мною, я зомлів, і припав своїм обличчям до землі, але він діткнувся до мене, і поставив мене на моєму місці, та й сказав: «Ось я об’являю тобі, що буде в кінці гніву, бо на кінець призначеного часу це видіння.

Той баран, якого ти бачив, що мав ті два роги, – це [означає] царі мідян та персів. А козел, той волохатий, це цар Греції, а той великий ріг, що між очима його, це перший цар. А той зламаний ріг, і що стали на його місці чотири, – це [означає, що] чотири царства повстануть із цього народу, але вже не в його силі. А в кінці їхнього царства, коли покінчать своє ті грішники [порівняйте з 1 М. 15: 16], повстане цар [папство] нахабний [безстидний] та вправний у підступах. І зміцніє його сила [стане могутнім], але не його власною силою [папство зміцнило себе, використовуючи силу різних народів Європи], і дивно винищить він, і буде мати успіх, і діятиме. І винищить [зіпсує] він сильних і народ святих. А через свою мудрість [хитрість] буде мати успіх, омана буде в його руці, і він звеличиться в своєму серці. І в часі миру він понищить [зіпсує] багатьох, і повстане [як Антихрист] на Владику над Владиками, але без руки буде зламаний. А [ця частина] видіння вечора та ранку, про яке було сказано [що до очищення пройде 2300 днів], це правда, та ти сховай це видіння, бо воно відноситься на далекі часи»”.

Ми не входимо в детальне пояснення, що означає баран, козел, роги і т.д., згадані в цьому та в попередніх віршах, вважаючи, що це вже було повністю вияснено [98] (див. стор. 27). Ми побачили, що Рим, який у 7 розділі представлений як окрема тварина з власними рогами, а в розділі 2 – як гомілки і стопи боввана, тут (у розділі 8) розглядається як один з рогів грецького “козла”, який, після того як він розрісся на південь і на схід (як цивільний, тобто імператорський Рим), підліг зміні і, ставши папським Римом, “побільшився аж до війська небесного”, тобто став церковною владою, імперією над військом, над народом. Цей же метод трактування Римської імперії, як гілки, тобто відгалуження, однієї з частин Грецької імперії, використаний в історичному пророцтві 11 розділу.

Загально вважають, що згадана тут стала жертва відноситься до щоденних, тобто постійних, юдейських жертв цілопалення в Єрусалимі. Відповідальність за те, що була забрана стала жертва, як вже говорилося, покладається на Антіоха Єпіфана. Проте пророцтво оминає образний храм, Святиню та образні жертви цілопалення і має справу з позаобразною Святинею, тобто Храмом Бога, Христовою Церквою (2 Кор. 6: 16), та з позаобразною жертвою цілопалення – гідною нагороди жертвою Христа, даною раз за всіх і назавжди, постійною, завжди дієвою за гріхи всього світу.

Насправді постійна жертва Христа не була скасована, не була усунена папством, але відсунена убік хибним вченням, висунутим тією системою, яке поступово, а в кінці повністю і цілковито відсунуло убік заслугу Христової жертви як постійної та  завжди дієвої. Це хибне вчення відоме як літургія, або жертва літургії.

Протестанти, в цілому, зовсім неправильно розуміють це так зване таїнство. Вони вважають його лише іншою формою святкування Господньої Останньої Вечері, прийнятою римо-католиками. Інші прийшли до думки, що це – своєрідний вид [99] молитви. Але ці поняття зовсім неправильні. Суть римо-католицького вчення про літургію така: смерть Христа, кажуть вони, скасувала гріх Адама, тобто первородний гріх, але її не можна застосувати за інші щоденні провини, слабості, гріхи та хиби; вона не є постійною жертвою, завжди вартісною за всі наші гріхи, завжди достатньою і дійовою, щоб покрити, як одежею, кожного грішника і кожен гріх, щоб дати можливість тому, хто кається, повернутися до єдності та спільності з Богом. Якраз за такі гріхи і була встановлена жертва літургії: папісти вважають її дальшим продовженням жертви Голгофи. Кожного разу, коли складають жертву літургії, вона, як твердять, є новою жертвою Христа за певних осіб і за певні гріхи, за які її мислимо застосовує священик, який здійснює літургію.

Христос, щоб Його пожертвувати таким чином знову, повинен спершу бути “створений” з пшеничного хліба та вина прислуговуючим священиком. Це звичайні хліб та вино, доки їх не покладуть на вівтар; тоді, як стверджують, відповідні слова посвячення змінюють хліб та вино на справжню плоть та кров Христа. Відтоді вони більше не є хлібом і вином, хоч далі мають такий вигляд. Ця переміна називається перетворенням – переміною матерії. П’ять магічних латинських слів, які, як кажуть, здійснюють переміну хліба й вина на справжню плоть і кров, є такими: “Hosestautemcorpusmeum”. Кажуть, що будь-який священик може таким чином знову створити Христа у плоті, щоб потім знову Його пожертвувати. Коли Христа створено таким чином, лунають дзвони, священики й народ падають ниць, кланяючись і віддаючи честь хлібу та вину, вважаючи їх тепер самим Христом. Зробивши це, хліб (справжню плоть Христа, як вони кажуть, заховану від сприйняття органами відчуття) ламають. Ось так Христа вбивають, тобто жертвують, знову, раз за разом, щоб таким чином анулювати особливі гріхи.

Приймаючи цю абсурдну теорію і намагаючись її узгодити саму з собою, римо-католицькі собори [100] видали численні й довжелезні декрети та пояснення, а мудрі (?) теологи написали тисячі книг. В них навчають, що коли б пролилася крапля “крові” (вина), її треба обережно зібрати і спалити, а попіл похоронити у святому місці. Подібно і з хлібом (“плоттю Христа”): жодна крушина не повинна загубитись. Дано застереження, щоб в “кров” (вино) не впала муха, або щоб миша чи собака не з’їли крушини зламаної “плоті” (хліба). А доктор Денс, один з провідних теологів, пояснює, що “миша чи собака, поїдаючи сакраментальні Святі Дари, не їдять їх священним чином; однак це не доказує, що тоді тіло Христа перестає існувати під виглядом Святих Дарів”.* Римо-католицький (американський) катехізис викладає цю доктрину таким чином:

----------------
*Денс, Tract. De Euchar, No. 20, p. 314.
----------------

“Запитання: Що таке свята євхаристія?

Відповідь: Це таїнство, яке вміщає тіло і кров, душу і божество Ісуса Христа у формі і вигляді хліба та вина.

Запитання: Хіба ж на початку не кладуть на вівтар для святкування літургії хліб та вино?

Відповідь: Так, вони завжди залишаються хлібом та вином доти, доки священик не вимовить під час літургії слова посвячення.

Запитання: Що стається після цих слів?

Відповідь: Хліб перемінюється на тіло Ісуса Христа, а вино – на Його кров.

Запитання: Як називається ця переміна?

Відповідь: Вона називається перетворенням, тобто переміною однієї матерії в іншу.

Запитання: Що таке літургія?

Відповідь: Літургія – це безперервна [“щоденна”, або “постійна”] жертва нового закону, в якій Христос наш Господь жертвує Себе Своєму Небесному Отцю через руки священика безкровним чином під виглядом хліба та вина – як Він одного разу вже пожертвував Себе на хресті, проливши кров.

[101]
Запитання. Яка різниця між жертвою літургії і жертвою хреста?

Відповідь. Жертва літургії є по суті тією ж [того ж характеру чи виду] жертвою, що й жертва хреста; єдина різниця полягає у способі жертвоприношення.

Запитання. Які наслідки має літургія як жертва умилостивлення [спокутування]?

Відповідь. Завдяки ній ми одержуємо від божественної милості,  по-перше, благодаті покаяння і жалкування для прощення гріхів; і, по-друге, звільнення від заслужених покарань за гріхи.

Запитання. До кого застосовані плоди [користі] літургії?

Відповідь. Загальні плоди застосовані до цілої Церкви, до живих і мертвих; особливі плоди застосовані, по-перше, до священика, котрий здійснює літургію; по-друге – до тих, за кого він її жертвує особливим чином; і, по-третє, до тих, хто присутній на ній з побожністю [тобто до тих, хто відвідує літургію як віруючий]”.

Це ж саме авторитетне джерело говорить: “Той, хто жертвує – це священик. Видима річ, яку жертвують, називається жертвою, а місце жертвоприношення називається вівтарем. Ці чотири речі – священик, жертва, вівтар і жертвоприношення – нероздільні: кожна з них потребує іншої”.

В поясненні церемонії про священика сказано:
“Тоді він промовляє таємничі слова посвячення, кланяється, робить колінопреклоніння і підносить Священне Тіло і Священну Кров над своєю головою. Під звук дзвонів народ падає на коліна і б’є себе в груди на знак каяття за свої гріхи. Священик милостиво благає Бога прийняти жертвоприношення”.
Ми завершимо свідчення на цю тему короткою цитатою з Канонів Собору в Тренті:*

--------------
*Собор в Тренті, сесія 22, “De Sacrificio Missae”.
--------------

Канон 3. “Якщо хтось скаже, що літургія є лише службою хвали і подяки, або простим пригадуванням жертви, складеної на Хресті, а не [самим по собі] [102] жертвоприношенням умилостивлення [тобто жертвою, яка сама здійснює відшкодування за гріхи]; або, що вона приносить користь тільки тому, хто її приймає, і не повинна приноситись за живих та мертвих, за гріхи, покарання, відшкодування та інші потреби, нехай той [хто таким чином заперечує силу цієї жертви] буде проклятий”.

Отже, бачимо ясно, що папство встановило фальшиву, підроблену жертву замість однієї вічної, повної жертви Голгофи, яка ніколи не мала повторитися і яка є складена раз на всі часи. Ось так папство відібрало від Христової праці заслугу справедливо вважатись Постійною Жертвою, заміняючи її шахрайством, яке здійснюють її ж священики. Немає потреби вдаватись в подробиці, чому папство заперечує і відсуває убік правдиву Постійну Жертву і встановлює замість неї “гидоту”, літургію. Адже більшість наших читачів знає, що це вчення, згідно з яким священик під час літургії творить жертву за гріхи, без якої ці гріхи не можна анулювати (тобто не можна уникнути покарання за них), є самою основою всіх різних вигадок церкви Рима заради вимагання грошей від народу, заради всіх її причуд та розкошів. “Відпущення гріхів”, “індульгенції” та всі різні мнимі блага, милості, привілеї та пільги – для теперішнього чи майбутнього життя, для живих чи мертвих – ґрунтуються на цій богохульній доктрині літургії, фундаментальній доктрині відступництва. Саме внаслідок сили та авторитету, якими жертва літургії наділяє священиків, їхні інші богохульні зазіхання мати і користуватись різними привілеями, які належать тільки Христу, знаходять моральну підтримку в народі.

На доказ фундаментального характеру цього обману варто зауважити, що хоча Реформація в Німеччині та Швейцарії почалась із заперечення індульгенцій, незабаром повстало питання відносно [103] перетворення – жертви літургії. Наріжним каменем Реформації було вірування, що прощення гріхів досягається виключно через Христа, як наслідок Його жертви на Голгофі, а не через індульгенції, сповідальні і літургії. Фактично, це питання літургії лежало в основі майже всіх переслідувань з боку Рима. Єпископ Тілотсон зауважує: “Воно [перетворення – літургія] в церкві Рима було дуже наболілим питанням. І хоч воно абсурдне та безглузде, власне, за його заперечення замучено більше християн, ніж, можливо, за заперечення всіх інших догматів їхньої релігії”.

Звичайно, римо-католики твердять, що літургія була встановлена Христом та апостолами, однак найбільш ранню згадку про неї ми змогли знайти лише в записах Константинопольського Собору 381 року н.е. Дата впровадження цієї мерзенної помилки не згадується особливим чином у пророцтві, за винятком того, що з причини такої фундаментальної помилки папство стало “гидотою спустошення”, перш ніж воно, як таке, було “поставлене” в силі, що (як бачимо) відбулось у 539 році н.е.

Пророцтво говорить: “І від Нього [Христа] була віднята стала жертва”, додаючи: “і покинене місце [основа] святині Його”. Основа, фундаментальна правда, на якій збудовані справді посвячені, тобто клас святині, полягає в тому, що наш Господь Ісус через жертву Самого Себе відкупив усіх і у найвищому ступені спасе тих, хто приходить до Бога через Нього – без будь-якого іншого посередника, без священика, без єпископа, без папи і без будь-якої іншої жертви, бо всяка інша є гидотою в Божих очах, натякаючи на недостатність великої Христової викупної жертви (Євр. 7: 25; 10: 14).

Ця доктрина викупу є основою Святині, тобто Святого Храму – посвяченої Церкви. І коли ця [104] “стала” жертва була витіснена, позбавлена вартості, коли літургія почала її оспорювати, прийшли лиха, провіщені пророком. Військо (номінальні християни) потрапило в оману, запровадженубез опору фальшивою системою, яка звеличила себе (в особі свого голови, папи) навіть до Князя, тобто правителя, того війська. “І він кине правду на землю” разом з деким із війська та сяючих світил, вчителів, які твердо тримались правди і не бажали єднатись з ним в його переступі.  І, як ми вже бачили у попередніх розділах, він мав надзвичайний успіх у своїх вчинках.

Оскільки була відкинена вбік сама основа правдивої християнської віри, то чи дивно, що велике відступництво опустилось до такої глибини беззаконня? Одна помилка вела до іншої, доки не залишилась тільки зовнішня форма правди та побожності, а спустошлива гидота не засіла в храмі Бога, оскверняючи Святиню і військо та звеличуючи свого голову як намісника, представника Христа.

Посеред цих сцен успіху гидоти спустошення Даниїл чує як святі запитують: “Аж доки це видіння про сталу жертву та про нищівний гріх, доки святиня й військо віддані на топтання?” Весь час, відколи була встановлена гидота, були святі, які більш-менш виразно розпізнавали її характер та осквернення нею і палко прагнули дізнатись, взиваючи до Бога: “Як довго ще, Господи, правду топтатимуть в болоті, а помилкам, богохульству і гидотам буде дозволено процвітати? Скільки ще антихрист, «п’яний від крові святих і від крові мучеників Ісусових», а також від свого незвичайного успіху, буде споювати та обманювати народи?” (Об. 17: 2, 6; 14: 8; 18: 3). Передбачивши таке питання (Даниїла і наше), Бог заздалегідь дав відповідь через Свого посланника. Й хоча до Часу Кінця неможливо було навіть почати розуміти ці терміни, [105] все ж визначення, тобто обмеження, часу дало іншим, а також Даниїлу певність, що Бог цілковито контролює ситуацію, так що нічого не може трапитись такого, чого Він не міг би чи не зумів би проконтролювати і остаточно обернути на добро. Ця відповідь позначує не початок праці очищення, а період, в якому вона буде у значній мірі завершена. Прочитаємо її:

“АЖ ДО ДВОХ ТИСЯЧ І ТРЬОХ СОТЕНЬ ВЕЧОРІВ-РАНКІВ, – ТОДІ БУДЕ ВИЗНАНА ОЧИЩЕНОЮ СВЯТИНЯ”

Вивчаючи цей період часу, дослідник відразу збагне факт, що тут не може бути мови про буквальні дні, бо 2300 буквальних днів – це меш ніж вісім років,  а пророцтво явно охоплює весь довгий період осквернення святині і потоптання правди. Також ми помічаємо провіщення, що ці 2300 днів закінчаться колись у періоді часу, названому “Часом Кінця”, – тому що Гавриїл сказав: “Зрозумій, сину людський, бо на час кінця це видіння!”; і ще: “Ось я об’являю тобі, що буде в кінці гніву, бо [виконання] на кінець призначеного часу”.

У своєму поясненні Гавриїл докладно вияснює все видіння, частково пояснюючи різні символи, і завершує запевненням, що 2300 днів є точною мірою.

Даниїл, який думав передусім про Ізраїль і про виконання Божих обітниць, даних батькам, збагнув, що все ним почуте не могло здійснитись протягом 2300 буквальних днів, особливо коли Гавриїл сказав йому: “Ти сховай це видіння, бо воно відноситься на далекі часи”. І хоча він не знав, яким довгим буде кожний символічний день, його серце пронизав біль від думки, скільки нещасть ще прийде на Божий народ – хоча він не уявляв собі зміни імені Ізраїль з тілесного на духовний. Читаємо: “І [106] я, Даниїл, був виснажений і лежав недужий кілька день” і “ я був здивований видінням і не розумів його” (Хом.). Як добре, що для Даниїла і для всіх Божих дітей (відтоді й до Часу Кінця) не було наперед чітко об’явлене жахливе значення видіння про папську владу та переслідування, а також про страждання святих. Наш милосердний Небесний Отець хоч і бажає випробувати Свій народ у вогняній печі страждань та переслідувань, щоб приготувати його до обіцяної у безмірнім багатстві слави вічної ваги, поступає з нами по принципу: “Кожний день має досить своєї турботи”.

Даниїл, більш зацікавлений Ізраїлем, ніж перським “бараном” чи грецьким “козлом”, знав з пророцтва Єремії, що сімдесят років полону у Вавилоні були покаранням Ізраїлю за гріхи; і тепер, виходячи з видіння про майбутні переслідування (замість звеличення і слави, яких він сподівався), він зрозумів, що в тому було віщування гріхів Ізраїлю і Божого гніву. Тому він так ревно молився про прощення гріхів Ізраїлю і про виконанням обітниць, даних батькам. Про це сказано в декількох словах в Дан. 9: 2-19. Даниїл не бачив розмаху божественного плану, як ми можемо бачити його сьогодні, однак його щирість і віра в обітниці подобались Богу, Котрий об’явив йому дещо більше про це видіння – про його просування, тобто про подальший розвиток тих рис, які особливо стосувались тілесного Ізраїлю. Даниїл думав, що кінець сімдесяти років спустошення землі Ізраїлю, коли її народ перебував у Вавилоні, мав бути відстрочений, продовжений ще на багато (2300) днів. Бог виправив цю помилку, пославши Гавриїла сказати, що полон закінчиться по закінченні сімдесяти років, і що місто Єрусалим та храм будуть відбудовані, хоч і в тривожний час і т.д.

В той час, коли Даниїл молився про видіння про 2300 днів, які помилково вважав продовженням [107] 70-ти років полону у Вавилоні, був посланий Гавриїл, щоб пояснити невірно зрозуміле видіння, як сказано (Дан. 9:21-27):
“І він напучував мене, і говорив зі мною та й сказав: «Даниїле, я тепер вийшов, щоб умудрити тебе в розумінні. На початку молитов твоїх вийшло [дальше] слово [Божого плану, щоб тепер його представити], і я прийшов об’явити його тобі, бо ти улюблений, і приглянься [ще] до цього слова, і придивися до видіння [про 2300 днів]. Сімдесят років-тижнів [70х70=490 днів] призначено [відкладено, встановлено, визначено] для твого народу [Ізраїлю] та для міста твоєї святині [Єрусалима]»” і т. д.

Тут особливо слід зауважити, що 490 днів є частиною 2300 днів – частиною, яка особливо цікавила Даниїла і була дана у відповідь на молитву про повернення Ізраїлю з Вавилону (див. вірші 12, 16-18). А позаяк ці сімдесят тижнів, тобто 490 років, були вступною частиною 2300 днів, їхнє виконання мало на меті показати нам не тільки де починаються 2300 днів, але й показати який час тут показаний – буквальний чи символічний (див. 1 Петр. 1: 11). Більше того, виконання цього пророцтва про “сімдесят тижнів” послужило свого роду печаткою для Даниїла, як правдивого пророка, і для всіх його пророцтв, і особливим чином запечатало “видіння” про 2300 днів. Власне так було провіщено – що сімдесят тижнів повинні, між іншим, служити для “потвердження  видіння й пророка”.

Тому, розглядаючи символічні сімдесят тижнів, або 490 днів, виповнені в роках, як вступну частину 2300 днів і Божу печатку, тобто знак підтвердження, всього цього видіння, ми починаємо тут відлік, щоб побачити, де закінчиться весь цей період. Віднімаючи 490 років, виповнених в першому приході, від 2300 років, нам залишається 1810 років. Отже, [108] 1810 років (пророчих, символічних днів) повинні бути мірою від закінчення сімдесяти тижнів до часу, коли клас Святині буде очищений від різних осквернень папства – спустошуючої гидоти, яка протягом стількох століть опоганювала храм Бога.

Смерть Месії, як показано, відбулась навесні 33 року н.е.*, і знаходилася посеред (в середині) останнього із сімдесяти тижнів, повне закінчення якого наступило через пів тижня, або через три з половиною роки – восени 36 року н.е. Отже, 1810 років від осені 36 року н.е. (осінь 1846 року) вказують на кінець видіння про 2300 днів і на дату, коли Святиня мала бути очищена.

----------------
*Див. том ІІ, стор. 68.
---------------

Позаяк це пророцтво виконалось, ми повинні сподіватись (як у цьому випадку, так і у випадку інших виконаних пророцтв) знайти факти, що доказують його виповнення, ясно викладені на сторінках історії. Бо хоч історики часто не вірять в Біблію та в Бога Біблії, однак Бог, незнаний їм, так покерував їхньою працею, що незалежно від того, коли виконалось пророцтво, факти безпомилково попадали в історію, до то ж завжди на міцній і достовірній основі. Так само сталося у випадку очищення Святині.

На основі авторитетних джерел всіх сучасних істориків ми бачимо, що річ, яку всі вони називали Великою Реформацією (за винятком римо-католицьких авторів, котрі називали її великою єрессю), мала свій початок у шістнадцятому столітті. Від цієї реформації можна датувати початок очищення Святині. Пам’ятаймо, що Святиня була осквернена через впровадження різних помилок з відповідними поганими тенденціями; що їхньою кульмінацією було впровадження літургії, і що слідом за цією помилкою наступила найглибша деградація війська (мас [109] номінальної церкви), закінчуючись безсоромним продажем “індульгенцій”, що до певної міри і спровокувало реформаторський рух. Хоча клас Святині також був частково занечищений, тобто введений в оману, жахливі наслідки відкрили йому очі. І тому бачимо, що лейтмотивом Великої Реформації було Виправдання вірою в “постійну жертву” Христа, яка не потребувала жодних повторень – всупереч мнимому прощенню, яке нібито можна досягти покутами та літургіями на осквернених вівтарях антихриста. 

Це був відповідний момент для початку реформації на фундаменті виправдання [очищення] через віру в “постійну”. Але зауважте: пророцтво вказує на очищення в той час не війська, а лише класу Святині. І військо не було очищене. Воно далі трималось помилки і тримається її донині. Але посвячений клас, Святиня, відкинув брехню і страждав заради правди – дехто навіть до смерті.

Але це був тільки початок процесу очищення. Бо клас, який пробудився, невдовзі виявив, що за час діяльності і процвітання папства забруднюючі помилки тільки примножились. Лютер, головний натхненник реформації, не зупинився на одній помилці, але намагався відкинути багато інших, прибивши 31 жовтня 1517 року дев’яносто п’ять тез на дверях церкви у Віттенберзі, кожна з яких заперечувала вчення папства, а двадцять сьома відкидала мниме притаманне людині безсмертя. Оскільки ці твердження були відкинені папою Левом Х як єретичні, Лютер у своїй відповіді (1520 р. н.е.) осудив, не вибираючи слів, вчення про перетворення, про людське безсмертя і претензії папи на те, що він є “імператором світу, царем небес і Богом на землі” і назвав їх “потворними поглядами, знайденими на купі гною римських декретів”.

Але, на жаль! Праця “очищення”, так шляхетно і [110] сміливо започаткована, виявилась надто радикальною, щоб стати популярною. Друзі та шанувальники, а також прибічники Лютера виявились деякою мірою переможені – подолані спритністю, обачністю, “лестощами” й обіцянками підтримки та успіху, оскільки їхня поведінка будувалася відповідно до вимог мудрості цього світу (див. Дан. 11: 34, 35). Деякі німецькі князі стали палкими прихильниками відважних реформаторів, які мали знання і мужність кинути виклик системі, перед якою століттями тремтіли царі. Ці князі допомагали реформаторам, оскільки їхня підтримка здавалась їм необхідною для успіху руху. Взамін за підтримку вони одержали від реформаторів визнання їхніх царських прав (?).

Ми повинні також пам’ятати, що реформаторський рух був бунтом не лише проти релігійної тиранії, але й проти політичної. І ці два класи реформаторів були приведені до того чи іншого взаєморозуміння і співпраці. Про еру Реформації професор Фішер* говорить так:

-------------
*Фішер, “Світова історія” (Fisher, “Universal History”), стор. 402-412.
-------------

Про Швейцарію: “Зусилля Цвінглі як церковного реформатора з’єднались з патріотичним запалом в напрямку морального і політичного відродження Швейцарії”.

Про час Джона Кальвіна та уряд Женеви: “Після  громадянської революції прийшла церковна революція. Протестантизм був легально запроваджений у 1535 році. Кальвін фактично став законодавцем міста. Це була церковна держава”.

Про Скандинавію: “В Скандинавських країнах силами реформації була встановлена монархічна влада”.
Про Данію: “Нова [протестантська] доктрина проникла в країну і швидко поширилась. Її підтримала знать, яка дуже прагнула володінь [римо-католицької] церкви”.

[111]
Про Швецію: “Відбулась велика політична революція, яка викликала також релігійну революцію”.
Про Німеччину: “Погрози на адресу протестантських князів змусили їх створити Шмалькальдську Лігу для взаємного захисту. Виявилось недоцільним проводити репресивні заходи проти лютеран”. “На Аугсбурзькому сеймі у 1555 році був укладений релігійний мир.  Кожному князю дозволялося вибрати між католицькою релігією і Аугсбурзьким визнанням [реформаторів], а релігія князя мала бути релігією землі, над якою він володарював: тобто кожний уряд мав визначити вірування для своїх підлеглих”.

Справді, політичні обставини того часу і факт, що навіть лідери реформи лише починали пробуджуватись до усвідомлення певних моральних і доктринальних помилок папства, спонукують нас радше дивуватись швидким успіхам на шляху до праведності, ніж гостро засуджувати те, що очищення не було більш ретельним. Та коли протестантські церкви об’єднались з державою, в поступі та реформі почався застій. Невдовзі були сформовані віровчення, які були майже такими ж неподатливими і ворожими до подальшого зростання в знанні, як декрети Рима, хоча й знаходилися ближче до правди ніж римські: були рабством з більшою свободою.

Так от, такий самий союз церкви з державою, який перед тим, при папстві, заподіяв стільки лиха правді, став тенетами, якими противник затримував “очищення Святині”, так шляхетно почате, і заважав йому. Реформація та очищення на якийсь час зупинились, і, замість поступу в очищенні, реформатори приділили увагу самоорганізації, а також лагодженню і поліруванню багатьох старих папських догм, які спочатку так голосно засуджували. Ось так сатана заманив реформаторів у [112] ту саму “розпусту” (союз церкви і держави), яку вони колись викривали в церкві Рима. Смертельна рана, одержана папством, була на якийсь час загоєна (Об. 13: 3).

Але “очищення”, розпочате і призупинене таким чином, мало початись заново і тривати далі, бо із закінченням 2300 років Святиня мала бути очищена. Так і було. Повернення до Біблії, як до єдиного авторитету для віри, завдяки якому почалась реформація, глибоко засіяло насіння, яке відтоді знов і знов пускало паростки, породжуючи реформу за реформою, не дивлячись на те, що провідні реформатори поспішно намагались перешкодити поширенню реформи поза її власні межі, встановлюючи віровчення і укріплення віри, за межі яких (незалежно від вчень Біблії) нікому не дозволялося виходити, не стягнувши на себе анафеми “єретика”.

Переглядаючи шлях Церкви від днів Лютера аж дотепер, ми можемо бачити, що реформа, або очищення, крок за кроком просувалась вперед. Втім, на кожному кроці простежується подібна тенденція, бо кожна група реформаторів, тільки-но закінчивши свою невелику частину очищення, зупинялась і приєднувалась до інших в намаганні протидіяти всім подальшим реформам, тобто очищенню.

Так, наприклад, англіканська церква, відкинувши деякі найбільш зухвалі доктрини і ритуали Церкви Рима, стверджувала й далі стверджує, що вона – єдина правдива Церква, і що її єпископи мають апостольське правонаступництво, а, отже, найвищу владу над Божим спадком. Ця “дочка” Рима, залишивши свою “матір”, прийняла протягнуту руку Англії й зробила правителя імперії головою цієї церкви. Проте, як у випадку з Лютеранською дочкою, навіть це було реформою, до того ж у вірному напрямку – було частковим очищенням. Кальвін, Нокс та інші побачили, що під папським сміттям у великій мірі загубилося [113] усвідомлення того, що Бог передбачує хід подій, які відбуваються. Відкинувши ідею, що успіх Божих планів цілковито залежить від зусиль схильних до помилок людей, вони своїми вченнями допомогли показати, що Церква ніколи не покладалась на рамено держави, щоб за допомогою тілесної зброї досягти успіху. Ці люди зробили велику і цінну справу, яка відтоді принесла більше добрих плодів, ніж багато хто в змозі побачити. Проте, засліплені іншими опоганюючими помилками (хоча не вважаючи їх такими), вони стали захищати обман, що всі невибрані до небесного становища є засуджені на вічні муки. Невдовзі їхні вчення сформувались під назвою пресвітеріанство. Крім початкового проголошення незмінності божественних постанов, вони зробили зовсім небагато для підтримки реформації, для очищення. І, як її сестринські секти, пресвітеріанство також зробило багато, щоб перешкодити й стримати працю очищення.

Веслей та його співпрацівники, пригнічені поширеною холодністю та формальним ставленням тих днів, намагались позбутись байдужого формалізму, що природно виникав зі союзу церкви з державою, і показати необхідність в особистій святості через особисту віру в Христа і єдність з Ним. Вони навчали, що народження під правлінням так званого християнського уряду і признання особи від народження членом державно-церковної організації не є християнством. До тих пір це було чудовою і необхідною частиною праці “очищення”. Але замість того, щоб просуватись далі до вдосконалення в простоті первісної церкви, Веслей невдовзі також прийшов до висновку, що праця очищення і реформування вже закінчилась, і разом з іншими почав організовувати методизм і так огороджувати його віровченням, догматами і нормами методизму, що це досить активно перешкодило подальшому прогресу та очищенню. Унітаризм та універсалізм, хоча й були схожим втіленням помилок, були також спробами усунути опоганюючі помилки, і, напевно, були  такими ж успішними і такими ж невдалими, як і інші.

[114] Ті, кого називають баптистами, представляють ще одне намагання очистити Святиню, відкидаючи іншу запроваджену папством помилку відносно хрищення і заперечуючи, що кроплення водою невіруючого немовляти є хрищенням віруючого, або що кроплення тим чи іншим чином символізує якусь доктрину Христа. Однак крім вчення про правильність зовнішньої форми, тобто символу, баптисти зробили дуже малий поступ і сьогодні часто разом з іншими суперечать і перешкоджають будь-якому подальшому очищенню.   

Наступна реформа відома під назвою “Християнська Церква”, або “Учні”. Ця секта була організована у 1827 році Олександром Кемпбелом. Ось реформи, які вони особливо обстоювали у своїй організації: апостольська простота в церковнім правлінні; Біблія – єдина основа віровчення; рівність всіх членів Христа під Його верховенством як Голови всіх; і, відповідно, скасування всіх церковних титулів, таких як Преподобний, Доктор Теології і т.п., що є папістськими і суперечать духу Христа та чистому Християнству, яке говорить: “Один вам Учитель, а ви всі брати”. Цей задум і очищення (наскільки воно відбулось) були благом і зродили свої плоди в розумах та свободах деяких осіб в усіх віровизнаннях. Але це віровизнання, як і інші, перестало впроваджувати подальшу реформу, і дух його реформи вже мертвий. Стверджуючи, що Біблія є єдиним віровченням, вони, однак, застрягли у колії і там борсаються без жодного поступу у правді. Заявляючи про свободу від віровчень і пут людської традиції, вони не вміють використати цю свободу й тому дійсно зв’язані в дусі і, відповідно, не в змозі зростати в благодаті та знанні. Не зв’язане жодним писаним віровченням, це віровизнання через пошану до традицій та людських почестей, а також через самовдоволення стало невдовзі нерухомим і сонним у справі подальшого очищення Святині і навіть віддаляється від свого колишнього становища.

[115] Хоч ми згадали лише декількох реформаторів та реформаторських рухів, це не означає, що ми відкидаємо чи ігноруємо інші. Зовсім ні. Реформа була загальною, і всі справжні щирі християни брали участь в праці очищення. Велика трудність полягає у тому, що небагато-хто, упереджений внаслідок колишнього виховання та захоплення гучними й хвалькуватими претензіями фальші, здатен побачити велику кількість помилок і, відповідно, необхідність продовжувати очищення. І цим не забарився скористатись у своїх інтересах наш великий противник, сатана, щоб зв’язати святих і перешкодити справі очищення.

Інша реформа, найбільш ґрунтовна в деяких відношеннях зі всіх, мала свій початок невдовзі після згаданої і про неї ми вже коротко писали у попередньому розділі. М-р Вільям Міллер із Массачусетс, котрий мав зв’язок з віросповіданням баптистів, став знаряддям, вжитим для започаткування цієї реформи, і звернув увагу Церкви на факт, що Біблія відкриває дещо про час, а також про послідовність Божого плану. Він звернув увагу на періоди, занотовані пророками, які супроводжувались твердженням, що свого часу справді мудрі повинні їх зрозуміти, і він старався належати до такого класу. Він шукав і знайшов деякі надзвичайно цікаві речі, давно втрачені з поля зору під традиціями Рима, і серед них те, що другий прихід нашого Господа мав бути з метою дарувати Боже благословення життя віруючим, тоді як перший прихід був з метою купити світ, тобто що викуп і відновлення фактично є двома частинами одного плану відкуплення.

Для чесного і щирого серця усвідомлення такої доброї новини могло означати ніщо інше як її проповідування. Так він і робив. Відкриття цієї істини привело до відкинення деяких помилок, і тому він проводив працю очищення серед всіх, хто потрапляв під його вплив. Наприклад: оскільки другий прихід нашого Господа є для того, щоб “поставити” Його Царство і возвеличити Його Церкву, стає очевидним, [116] що твердження церков, зв’язаних з земними царствами (які по черзі претендують бути царствами Бога і, відповідно, уповноваженими нині царювати й управляти світом), мусить бути тільки зарозумілістю. Бо якщо Царство Христа ще не було “поставлене”, то тих, які вже тепер “поставлені”, мав повищити “князь цього світу” (сатана), і вони повинні діяти переважно в його інтересах, якими б необізнаними щодо цього не були їхні правителі.

Іншою помилкою, до відкинення якої вело проповідування м-ра Міллера, було переконання, що людині притаманне безсмертя. Довгий час існувала думка, що людина від природи є безсмертною істотою: що, раз створена, вона ніколи не може померти, а смерть – це лише оманлива ілюзія; що людина тільки на перший погляд помирає, а в дійсності це не так, і вона лише змінює форму і робить інший крок в процесі “еволюції”. М-р Міллер вірив в це, як і інші. Однак правди, на які він звернув увагу, – особливо вчення про Господній прихід та воскресіння мертвих, – передусім явно викривали цю згубну неправду, яка заперечує воскресіння, навчаючи, що ніхто не є мертвим, і, відповідно, другий прихід Господа і воскресіння з мертвих непотрібні. Але критичний розгляд цієї теми ми залишимо для майбутнього тому цієї праці, де буде показано, що безсмертя та вічне життя є милостями, осягнення яких можливе тільки через Христа, і що вони не є обіцяні, ані не будуть даровані грішникам. На ідеї людського безсмертя ґрунтується і з неї виникає римо-католицька доктрина про чистилище та ще більш жахливе протестантське вчення про вічні страждання в місці безконечних катувань. Вони міркують: якщо людина мусить жити вічно (якщо вона безсмертна і навіть Бог не може її знищити), тоді вона змушена жити або у вічному щасті або у вічному стражданні. І оскільки, кажуть вони, людина при смерті відходить до свого вічного стану, то для величезної більшості людей в той час мусить початись вічність мук, адже протягом декількох років теперішнього [117] життя вони або не зуміли одержати знання правильного шляху, або, одержавши це знання, не спромоглися по ньому йти через успадковані недоліки і т.п.

Проповідування другого приходу Христа і воскресіння, для яких, як стверджували, настав тоді час, почало викорінювати і відкидати цей великий корінь багатьох згубних помилок. Розумні та думаючі люди почали задавати собі питання, чому Господь мав би воскрешати мертвих, якщо вони знаходяться в небі або в пеклі і їхня доля вже вирішена назавжди. Тоді вони почали цікавитись, чому мертві названі мертвими, якщо вони в дійсності живі. Далі вони дивувались, чому наш Господь та апостоли нічого не говорили про те, що мертві і далі живі, а, навпаки, завжди вказували на воскресіння як на єдину надію і навіть підкреслювали, що якщо не буде воскресіння, то всі “загинули” (1 Кор. 15: 13-18). Тоді слова нашого Господа, які обіцяли пробудження “всіх, що в гробах”, почали набувати змісту. Поступово стало зрозуміло, що мертві не живуть, а сама смерть означає щось протилежне до життя. І ті, хто шукав, зрозуміли, що вірші Писання щодо даної теми знаходяться в досконалій гармонії між собою, відкрито протистоячи загальноприйнятим традиціям сьогодення, прийнятим від папства.

Як тільки корінь помилок таким чином був усунений, його різні відгалуження почали швидко всихати. Й невдовзі стало зрозуміло, що замість вічного життя (в нещасті) – як кари для злих, – в Біблії є зовсім інше викладення Божого плану: що вічне життя – це нагорода за праведність, а смерть, відсічення від життя, – це покарання добровільних грішників.

Далі вияснилось, що під прокляттям смерті, яке прийшло на весь людський рід через Адамів непослух, криється осудження всього роду на вимирання. Тоді також почала підніматись завіса, показуючи мету та вартість смерті нашого Відкупителя як плати [118] за покарання людського роду, щоб могло настати воскресіння, повернення до життя та його прав. Саме тоді вдалося оцінити значення викупу,  оскільки стало зрозуміло, що Того, Хто не мав жодного гріха, трактували як проклятого; що Він, добровільно ставши нашою заміною, став прокляттям за нас, що Його трактували як грішника за нас, і Він помер – справедливий за несправедливих.

Отже, врешті, велика система й хитросплетення оскверняючої неправди, започатковані відняттям постійної жертви, була усунені. Апіслятого, як Святиня була від них звільнена, тобто очищена, цінність “постійної жертви” Ісуса можна було побачити у всій відновленій свіжості, красі та силі.

Коли ми кажемо, що Святиня була очищена від осквернення, слід пам’ятати, що в Писанні частина Церкви нерідко представляє цілість. Дехто (якась частина) був звільнений від скверни фальші, і до цих небагатьох Бог щоденно додавав тих, хто повністю перебував під Його керівництвом і навчався від Нього.

У своїх підрахунках того, що має трапитись, м-р Міллер був далекий від точності, припускаючи, що очищення Святині означає очищення землі від зла буквальним вогнем, в якому земля має згоріти. Як наслідок, невдача його провіщень стала важким випробуванням для тих, хто, перебуваючи під впливом його вчень, вважав за доцільне очікувати Господа з неба й виповнення молитви: “Нехай прийде Царство Твоє”. Але, навіть розчарувавшись через те, що Жених забарився, вони здобули велике благословення. Їхній досвід дослідження Писання був дуже цінним, і вони навчились ставити Боже Слово вище людських традицій. Вони значною мірою звільнились від раболіпства перед почестями та вшануванням людей різних віросповідань, від яких відійшли, оскільки були відлучені від їхнього товариства через відстоювання своїх переконань в справі Господнього приходу. Чесність переконань завжди приносить благословення, навіть якщо ми, як Павло, котрий йшов до Дамаска, зустрічаємо на дорозі Господа.

[119] В результаті бачимо, що деякі з них зайняли більш передове становище в ділі очищення (тобто реформації), ніж будь-хто перед ними. Таким чином, 1846 рік н.е. (кінець 2300 днів, як було показано вище) застав неорганізований осередок християн, які погоджувались не лише з “учнями” стосовно простоти церковного правління, нехтування усіма віровченнями окрім Біблії і скасування всіх титулів їхніми служителями, але й з “баптистами” (щодо зовнішньої форми хрищення),  а також з Лютером – стосовно того, що папська система – це Чоловік Гріха, а зіпсута церква – мати блудниць та гидот. Вони, стоячи осторонь будь-яких компромісів або єднання зі світом, проповідували живу побожність, простодушну довіру до всемогутнього Бога та віру в Його незмінні постанови. Крім того, визнаючи Христа як Господа всіх, а тепер ще й учасника божественної природи, вони були стережені від небіблійної,* а також безглуздої теорії, що Єгова є Своїм власним Сином, а наш Господь Ісус  – Своїм власним Отцем. Вони почали бачити, що вічним життям та безсмертям сьогодні володіти неможливо, і їх треба сподіватись лише як Божих дарів через Христа у воскресінні.

------------------
*Ці питання більш детально обговорені в 5-у Томі “Викладів Святого Письма”, і всі підтверджуючі їх біблійні вірші там всебічно розглянуті і знаходяться у повній гармонії.
------------------

Позаяк Бог розпорядився, щоб з того часу завжди існував клас, який представляв би Його очищену Святиню, тримаючись осторонь різних сект, 1846 рік став свідком організації протестантських сект в одну велику систему, названу Євангельським Союзом. Ця організація, пам’ятаючи про нові погляди (очищеної Святині), чітко визначила свою віру в безсмертя людини, додаючи її дев’ятим пунктом до свого віровчення. Відділившись, вона з того часу трималось окремо від інших християн, тобто від громади Божих дітей – Господньої очищеної Святині, Святині правди. Відтоді до цього класу очищеної Святині щоденно приєднувались інші покірні та вірні Божі діти, [120] а були видалені ті, хто втратив дух смирення та любов до правди. Вміння втримати своє становище очищеної Святині, опираючись організованій опозиції та великій кількості, стало суворим випробування відваги та віри, витримати яке, здається, були здатні тільки деякі. Більшість пішла шляхом своїх попередників, намагаючись заслужити повагу в очах світу. Стаючи трохи численнішими й намагаючись викликати до себе менше неприязні, декотрі з них організували ще одну систему, сформували віровчення і прийняли іншу сектантську назву, іменуючись Другими Адвентистами. Задовольнившись переконанням, що пізнане ними є усім, що можливо пізнати, вони відтоді не зробили жодного поступу. Вкупі з тими, хто не спромігся слідувати стежкою, котра сяє все більше й більше аж до повного дня, багато з них впали у ще безглуздіші помилки.
Та хоч багато з тих, хто спершу представляв очищену Святиню, були знову втягнуті в ярмо неволі, усі, хто продовжував триматись свободи і йшов далі, щоб пізнати Господа, продовжували представляти Його очищену Святиню, отримуючи признання та велике благословення під Його керівництвом.

Якщо сміття й мерзенні гидоти були повністю усунені у 1846 році, то час відтоді мав бути відведений для впорядкування речей, що залишились, а також для розкриття й розвитку Божого славного плану, істини якого мали зайняти місце, звільнене після усунення помилок.

Ця праця відкриття правди, вивчення та визнання її краси нині є надзвичайно своєчасною і справді відбувається. Ми вдячні Богу за привілей бути задіяними разом з іншими в цій благословенній праці повернення золотих посудин Господнього дому (дорогоцінних правд) назад з полону Великого (символічного) Вавилону (Езд. 1: 7-11; 5: 14; 6: 5) і розміщення їх знову у Святині. І в цій великій праці ми по-братськи вітаємо всіх співпрацівників та членів Помазаного Тіла. Блаженні ті слуги, кого їхній Господь, прийшовши, застане, що вони роздають своєчасно поживу челядникам.